— Це помилка, а не дурниці. Значить, воно деінде. Ось і все.
— Ага. На монетному дворі. Хочете, щоб я туди пішов?
— Ні! — вдарив кулаком по столі Мейкон. — Воно має бути там. Мусить бути!
Корінтіанс не могла добрати, про що це вони так запально сперечаються. Не хотіла стояти й підслуховувати, бо це відвертало її від блаженства, яке тепер відчувала. Відійшла від дверей і подалася нагору, до своєї спальні.
На кухні, Дояр сперся ліктями на стіл і понурив голову.
— Плювати я хотів на нього. Мені все одно, де воно лежить.
— Це була просто помилка, — наполягав батько. — Дрібне непорозуміння. Це не означає, що ми повинні відмовитися й вийти з гри.
— Це, по-вашому, дрібне непорозуміння, коли тебе садять у тюрму?
— Тебе ж випустили, га? Ти просидів лише двадцять хвилин.
— Дві години.
— Ти б і двох хвилин не пробув там, якби відразу подзвонив мені, коли тебе схопили. Відразу. Треба було мені зателефонувати ще перед тим, як тебе взяли.
— У поліційних автах нема телефонів, — втомлено відказав Дояр. Звівши голову, обпер її на руку й пустив ці слова в рукав.
— Вони відпустили б тебе, якби ти був один. Вистачило б назвати своє ім’я, й копи дали б тобі спокій. Але з тобою був той ніґер із південного кварталу. Ось тому так сталося.
— Не тому. Сталося так через те, що я їхав з мішком, повним камінців і людських костей. Людських. Якщо ти не зовсім дурний коп, то зміркуєш, що ці кості колись були в живій людині.
— Так, колись. Але не цієї ночі. Не були вони вчора в живій людині. Треба часу, щоб тіло стало скелетом. Полісмени знають це. І не кажи мені, що тебе запідозрили не через Гітару. Той жовтоокий нігер на все здатен.
— Копи не заглядали йому в очі, коли скомандували нам спинитися. Вони взагалі нічого не бачили. Притиснули нас до узбіччя й наказали вийти. А чому? Чому вони спинили нас? Ми не перевищили швидкости. Просто собі їхали, — Дояр потягся по сигарети. Знову злостився, пригадуючи, як він зігнувся над автомобілем, сперся руками на капот і розставив ноги, а полісмен обмацував ноги, спину, задок і руки. — З якої речі спиняти авто, що їде з дозволеною швидкістю?
— Вони зупиняють будь-кого, коли їм захочеться. Побачили, що ти чорношкірий, — і цього було досить. Вони розшукують негра, що вбив хлопчика.
— Хто сказав, що то був негр?
— В газетах написали.
— Там завжди таке пишуть. Кожного разу.
— Чи тобі не все одно? Якби ти був сам і сказав би копам своє ім’я, вони не затримали б тебе, не обшукували б машини й не відкрили б того мішка. Знають мене. Ти ж бачив, як вони поводилися, коли я прийшов туди.
— Коли ви прийшли туди, вони не стали інакше поводитися.
— Що?
— Змінили поведінку, аж коли ви відкликали того шмаркача в куток і дістали гаманець.
— Ти б подякував, що я маю гаманець.
— Дякую. Бог бачить, який я вдячний.
— І на тому б закінчилося, якби не цей ніґер із південного кварталу. Якби не він, не викликали б туди Пілат, — потер коліна Мейкон. Почувався приниженим, бо довелося покластися на сестру, щоб визволити сина з в’язниці. — Оту драну самогонницю! Оту сучку!
— Вона й досі сучка? — хихикнув Дояр. Йому паморочилося в голові з перевтоми й перенапруження, яке тепер помалу миналося. — Гадаєте, що Пілат вкрала золото. Всі ці роки... Всі ці роки ви таїли на неї кривду, — тепер він уже сміявся, — що поцупила з печери півцентнера золота у великому мішку. Еге ж, п’ятдесят років волочилася з ним по країні, не розтратила ані дрібки, лишень підвісила його до стелі, як в’язанку цибулі, — зареготав на всю кухню Дояр. Мейкон мовчав. — П’ятдесят років... П’ятдесят років ви думали про те золото! Якесь божевілля... Жовтий дім, їй-бо... — Дояреві вже текли сльози зо сміху. — Пришелепкуваті. Всі ви чокнуті. Стукнуті в голову. І як я не здогадався? Таж уся справа виїденого яйця не варта, все це — дурня собача.
— Що дурніше? Увесь цей час носитися з золотом чи з кістьми мертвяка? Га? Що дурніше? — спитав Мейкон.
— Не знаю. Не можу знати.
— Якщо вона тягала те друге, то цілком могла тягати й перше. Коли ти сказав на дільниці, що кості належать Пілат, то копи мали б її посадити за ґрати зразу, як тільки вона туди прийшла.
— А за що її садовити? — витер рукавом сльози Дояр. — Та ще й після історії, що розказала їм? — він знову зайшовся сміхом. — Увійшла, сама-одна — як ті дві комедіантки Луїз Вівер і Баттерфлай Мак-Квін взяті вкупі, й защебетала: «Так, сер. Ні, сер...»
— Цього вона не говорила.
— Та майже такими словами. Навіть голос змінила.
— Я ж тобі казав, що це змія. За мить змінить шкуру.