— Навіть з вигляду була не така, як завжди. Видавалася нижчою і якоюсь жалюгідною.
— Бо хотіла мати своє. Хотіла, щоб їй віддали ці кості.
— Кості її бідолашного чоловіка. Не мала грошей, щоб його поховати. А чи була вона взагалі заміжньою?
— А чи буває заміжнім Папа Римський?
— Що ж, Пілат свого добилася. Віддали їй ті маслаки.
— Знала, що робить. Таки знала.
— Угу. Але звідки вона так скоро довідалася? Маю на увазі, що Пілат прийшла туди... знаєте... готовою до всього. Поки з’явилася на дільниці, встигла склепати історійку, схожу на правду. Мабуть, коп розказав їй геть усе, коли провадив її туди.
— Е, ні. Копи такого не практикують.
— То звідки ж вона дізналася?
— Хто може відати, що знає Пілат?
— Хіба що сам диявол, — хитнув головою Дояр. І досі веселився. А раніше, коли разом з Гітарою сидів на дерев’яній лаві, закутий у наручники, було не до сміху. Тоді зо страху мурашки по спині лазили.
— Кістяк білої людини, — сказав Мейкон, встав і позіхнув. Надворі світало. — Чорнозада сучка волочиться з кістками білого чолов’яги. Ніколи не збагну цієї баби, — знову позіхнув він. — Мені сімдесят два роки, і я помру, нічогісінько в ній не зрозумівши.
Батько підійшов до кухонних дверей і відчинив їх. Тоді обернувся й кинув:
— Але ти знаєш, що це означає, правда? Якщо Пілат забрала кості й залишила золото, то воно, напевно, й досі там.
І зачинив двері, перш ніж син встиг заперечити.
«Бодай би воно там запалося, — подумав Дояр. — Хай тільки хто скаже при мені слово «золото» — виб’ю засранцеві зуби».
Сидів на кухні й мав охоту на ще одну чашку кави, але надто вже був зморений, аби встати й запарити напій. Невдовзі сюди зійде мама. Вона зірвалася з ліжка, коли прийшли батько з сином, але Мейкон звелів їй повернутися до спальні. Видобувши котру вже сигарету, Дояр задивився, як тьмяніє світло жарівки над митницею у промінні ранішнього сонця. Весело світило сонечко, обіцяло ще один спекотний день. Що яскравіше сяяло, то самотнішим почувався Дояр. Сам, без батька, занурився у спогади про минулу ніч, пригадував подробиці й не був певен, чи так воно було насправді. Може, сам понавигадував. Хоча б про те, що Пілат понижчала. Стоячи у приймальній кімнаті в’язниці, вона не сягала й сержантового плеча, а сам сержант був майже на голову нижчий від Дояра. Але ж Пілат була така сама на зріст, як і її небіж. Улесливо примовляючи до полісмена й підтверджуючи Дояреву й Гітарину брехню: мовляв, поцупили мішок, щоб пожартувати з літньої жінки, — дивилася на нього знизу догори. А як їй тряслися руки, коли запевняла: розбудив її полісмен, а вона й знати не знала, що мішок пропав. Що навіть не здогадується, навіщо комусь здалися кості її чоловіка. Що її чоловіка п’ятнадцять років тому лінчували у штаті Міссісіпі й не дозволили зняти небіжчика з шибениці. Що тоді Пілат виїхала з міста, а коли повернулася, тіло вже розклалося й само випало з петлі. Підібрала останки й хотіла поховати їх, але гробарі заправили п’ятдесят доларів за труну, а тесля за кілька збитих соснових дощок захотів дванадцять доларів п’ятдесят центів. Та й дванадцяти доларів п’ятдесяти центів вона не мала, тож зібрала все, що залишилося після містера Соломона (завади називала його містером Соломоном, адже то був такий поважний темношкірий чоловік), у мішок і повезла з собою. «В Біблії написано: що Господь Бог злучив, того ні один чоловік не розлучить. Од Матфея, глава двадцять перша, стих другий. Ми взяли шлюб, були одне тіло й душа, — виправдовувалася Пілат. Навіть її очі, ці великі сонькуваті очі поменшали, коли вона повела далі: — То я й подумала, що можу тримати чоловіка при собі. Коли помру, його покладуть зі мною в одну яму. І ми з ним воскреснемо в Судний День. Разом, пліч-о-пліч».
Дояра це вразило. Гадав, що з Біблії Пілат може лиш імена вибирати, а вона — диви-но, цитує Святе Письмо, ще й розділи та вірші вказує. Більше того, дивиться на Дояра, Гітару й Мейкона так, наче й не пізнає їх. Коли її спитали, чи знає вона цих людей, відповіла, глянувши на свого брата: «Ось цього чоловіка не знаю». «А он того парубійка, здається мені, я десь бачила по сусідству», — вказала Пілат на Гітару. Той сидів, неначе закам’янілий, з порожніми, як у мерця, очима. Пізніше, коли Мейкон відвозив усіх додому, — Пілат сиділа спереду, а два приятелі ззаду, — Гітара ані слова не зронив. Його лють була палюча, аж пашіла від шкіри. Навіть гарячий струмінь повітря, що вривався крізь відчинене вікно, видавався порівняно з нею прохолодним.
І знову переміна. Пілат знову стала висока. Головою, завиненою в якусь шовкову ганчірку, досягала даху в автомобілі, як і всі вони. І знову повернувся її колишній голос. Супутники мовчали, говорила тільки вона. Зверталася тільки до Мейкона. Невимушено, ніби попровадивши далі нитку обірваної історії, Пілат стала оповідати братові зовсім інше, ніж те, що сказала полісменам.