— Там я провела цілий день і цілу ніч, а наступного ранку виглянула надвір і побачила, що тебе нема. Дуже боялася наткнутися на тебе, але по тобі не було ні духу ні слуху. Я повернулася туди за три роки чи й більше. Була зима. Всюди лежав сніг, і я ледве знайшла дорогу. Спершу я зайшла до Серс, а тоді стала шукати печеру. Тяжка видалася путь, скажу тобі, а я ще й була не зовсім здорова. Всі стежки позавівало заметами. Погано мене знаєш, якщо гадаєш, що я пішла туди по ті маленькі мішечки. Мені було байдуже до них, коли тільки їх побачила, та й за ті три роки ані про них не подумала. Пішла туди, бо так звелів тато. Коли-не-коли приходив до мене й казав, що маю робити. Спочатку наказав мені співати, щоб я співала й співала. «Співай, — шепотів він. — Співай, співай». А згодом, зразу по тому, як народилася Реба, прийшов і сказав прямо: «Ти не можеш відійти й покинути тіло». Людське життя дорогоцінне. Не можна просто так лишати людину напризволяще. Я відразу зрозуміла, що він має на увазі, адже був при тому, коли ми це вдіяли. Хотів сказати: якщо відбереш життя, то воно твоє. Ти за нього відповідальний. Якщо ти когось вб’єш, то аж ніяк його не позбудешся. Все одно буде при тобі, стане твоїм. Ото я й мусила повернутися по ті останки. Таки знайшла печеру. Труп був там. Чи то вовки його тягали, чи ще хтось, бо опинився біля входу. Напівлежав, напівсидів, спершись на кам’яну полицю, де ми спали. Я зібрала його в мішок, частина за частиною. Ще збереглися залишки одежі, кості були чисті й сухі. Відтоді їх маю. Так мені наказав тато, і слушно, знаєш. Не можна, відібравши життя, просто піти собі й покинути його. Життя є життя. Воно дорогоцінне. Мерці, яких ти вбив, — твої. Завжди залишаються з тобою, в пам’яті, в душі. Тому найкраще мати кості з собою, куди тільки йдеш. Тоді звільниш собі душу й очистиш сумління.
«Запхай собі в дупу те сумління», — подумав Дояр, насилу встаючи з-за стола. Треба трохи передрімати, перш ніж піти шукати Гітару.
Плентаючи вгору сходами, він згадав, як виглядали плечі Пілат, коли та вийшла з «Б’юїка», — зовсім не згорблені під вагою мішка. Згадав, яким палючим поглядом дивився з автомобіля їй услід Гітара. Коли Мейкон довіз Гітару додому, той не відповів на Дояреве «до побачення». Навіть голови не повернув.
Дояр прокинувся ополудні. Перед тим хтось зайшов до кімнати й поставив у ногах, на підлозі біля ліжка маленький вентилятор. Дояр довго слухав дзижчання, тоді встав і пішов до ванної зробити собі купіль. Лежачи у літеплі, все одно потів, надто розігрітий і втомлений, аби намилитися. Раз по разу він хлюпав воду на лице та змочував свій дводенний заріст. Цікаво, чи вдасться поголитися й не порізатися. Невигідна ванна — закоротка, щоб витягтися на весь зріст, а колись же в ній можна було мало не плавати. Дояр глянув на свої ноги. Ліва, здається, така сама завдовжки, як права. Погляд ковзнув угору, по тілі. Й досі відчувався дотик полісменової руки. Від цього дотику тіло задрижало, як у коня, коли на нього сідають мухи. Було ще одне відчуття. Щось неначе сором прилипло до Дояра. Сором, коли ти розставляєш руки й ноги, тебе обшукують, а тоді надівають наручники. Сором, коли крадеш кістяк — ідеш на дитячі пустощі, а не на справжнє діло. Сором, коли потребуєш татка і тітоньки, щоб вибратися з халепи. Ще більший сором — дивитися, як улесливо всміхається (сер, це ж людська річ, знаєте, як воно є) батько, принижуючись перед копом. А найбільший сором — ганьбу Дояр відчував, дивлячись на Пілат і слухаючи її. Прийшла на допомогу, та ще й як — з готовністю, охоче. І то кому? Тому, хто тільки-но виніс із її дому спадок. Це не виправдання, що злодій вважав той спадок краденим... У кого вкраденим? У мерця? У Дояревого батька — теж крадія? Сам Дояр став злодієм і був готовий — принаймні вважав, що був готовий — вдарити Пілат, якби застукала його на гарячому. Збити з ніг стару темношкіру жінку, що колись пригостила Дояра по-майстерному звареним яйцем, показала хлопцеві небо — блакитне, як стрічки на чепчику її матері; і відтоді воно здавалося вже не далеким і чужим, а близьким, рідним, наче домівка, наче кімната, в якій жив Дояр. Пілат розказувала небожеві різні історії, співала йому пісень, годувала його бананами, кукурудзяним хлібом, а коли наставала холодна пора — гарячим гороховим супом. І, якщо вірити матері, ця стара негритянка — тепер майже сімдесятирічна, але жвава, немов кільканадцятилітка — врятувала йому життя, коли тільки на диво й можна було сподіватися. І ось ця жінка, яку він був готовий оглушити ударом, придибала у поліційний відділок і показала копам штуку, віддавшись на поталу посміху, співчуттю, зневазі, глузуванню, недовірі, знущанню, самодурству, роздратуванню, силі, гніву й знудженню, аби тільки допомогти — небожеві й собі.