— Ліно, перестань. Я не хочу цього слухати.
— Скажу, хто тобі дав це право. Не хто, а що — ота ковбаска, що баламкається між твоїми ногами. Гаразд, любий братику, скажу ще тобі, що цього замало — тієї ковбаски. Мусиш мати ще щось крім неї. Не знаю, звідки ти цього потрібного наберешся, не знаю, чи хтось дасть його тобі, але затям мої слова: мусиш мати ще щось крім неї. Батько заборонив Корінтіанс виходити з дому, примусив її кинути роботу, виселив цього чоловіка з домівки, лишив його без платні, бо той заборгував комірне. І все це через тебе. Ти такий самий, як він. Такий самісінький. Через нього я не пішла до коледжу. Бо боялася, що він щось зробить мамі. Думаєш, ми повірили, що ти одного разу вдарив його, щоб захистити маму? Щоб стати на її бік? Дзуськи! Ти вдарив батька, щоб стати на його місце, щоб показати нам усім, що тепер право командувати нею і нами всіма належить тобі.
Ліна раптово вмовкла, й Дояр почув її дихання. Коли знову озвалася, в її голосі вже не було сталевих ноток, замість них з’явилася плавна мелодійність.
— Коли ми були маленькі дівчатка, ще перед твоїм народженням, якось батько взяв нас із собою до льодосховища. Привіз нас туди своєю машиною «Гадсон». Святково вбрані, ми стояли перед спітнілими неграми та смоктали лід із носовичків, нахилившись уперед, щоб не намочити одежі. Там були й інші діти — босоногі, голі до пояса, брудні. А ми трималися осторонь, біля автомобіля, в білих панчішках, у рукавичках, зі стрічками. Балакаючи з чоловіками, батько не зводив очей з нас і з автомашини. Автомашини й нас. Знаєш, він взяв дітей із собою, щоб там бачили їх і заздрили їм, заздрили йому. І тут один із хлопчиків підійшов до Корінтіанс і поклав руку їй на голову. Вона простягла хлопчикові шматочок льоду. Ми й не зогледілись, а батько, підбігши, вибив лід з її руки на землю та заштовхав нас обох до машини. Спершу похизувався донечками, а тоді познущався з них. Усе життя так було: то парадувався з нами, як з дівами у Вавилоні, то принижував нас, як останніх блудниць вавилонських. А тепер він знову вибив лід із руки Корінтіанс. І ти в цьому винен, — заплакала Магдалина, звана Ліною. — Ти винен. Ти понура, нікчема, телепень, самолюб і людиноненависник. Сподіваюся, що ця ковбаска тобі пригодиться. Бережи її, бо нічого іншого не маєш. Хочу тобі ось що сказати, — Ліна вийняла з кишені окуляри й наділа їх. Удвічі більші за лінзами, очі були світлі й холодні. — Я вже не роблю троянд, а в цім домі ти насцяв востаннє.
Дояр нічого не відповів.
— А тепер, — шепнула вона, — геть звідси.
Дояр обернувся й пішов. «Добра порада, — подумав він, — чом би її не послухатися?»
І зачинив двері.
Частина друга
Розділ X
Коли Гензель і Ґретель стояли в лісі й дивилися на будиночок на галявині, їм, мабуть, зо страху лазили мурашки по шкірі. Трусилися жижки, вгиналися коліна, й тільки сліпий голод підганяв їх іти вперед. Не було нікого, щоб застерегти, стримати дітей; згорьовані й мучені докорами сумління батьки були далеко. Тож братик і сестричка щодуху помчали до будиночка, де жила жінка, старша, ніж сама смерть, і не зважали, що лазять мурашки та підгинаються ноги. Й дорослу людину може підганяти голод. Зникне слабкість у колінах, не заходитиметься серце, коли подумаєш, що ось-ось цей голод, це прагнення можна буде втамувати. Особливо, коли жадаєш не імбирного пряника чи жувачки, а золота.
Згинаючись під гілками чорних горіхових дерев, Дояр простував до великого напівзруйнованого дому. Знав, що колись у ньому жила ця жінка, а тепер не бачив жодних ознак життя. Не помічав цілого всесвіту лісового життя, яке буяло там поміж заростями плюща, так пишно розрослими, що засунеш руку по лікоть, поки намацаєш стіну. Життя повзало, пнулося, стелилося, вилося й ніколи не завмирало. То приховане, то буйне, то таке тихе, що годі було його розпізнати на пагінцях плюща. Народження, буття і смерть — все було по той бік плющового листка. З місця, де спинився Дояр, здавалося, наче будинок пожирає захланна хвороба й лишає по собі сліди — темні розповзлі виразки.