Півтора кілометра звідси була асфальтова дорога. Долинав заспокійливий гуркіт автомашин. Одна з них належала преподобному Куперу, за кермом сидів його тринадцятирічний небіж.
«Ополудні, — сказав хлопчині Дояр. — Повернешся по мене ополудні». Міг би попросити приїхати й за двадцять хвилин, а тепер на самоті, оглушений незвичною вухові городянина тишею, шкодував, що не обмежився п’ятьма хвилинами. Втім, навіть якби цей підліток нічого не мав удома до роботи, то виглядало б по-дурному, що тебе завезли «у справах» за більш як двадцять кілометрів від Данвілла задля того, щоб ти тут пробув лише хвилинку-другу.
Не варто було вигадувати ніяких заплутаних історій, аби приховати свої пошуки печери. Ану хтось почне розпитувати й випитувати. Брехня має бути дуже проста, як правда. Кожна додаткова подробиця — зайвина. Але Дояр, дуже здорожений довгою поїздкою автобусом із Піттсберґа, яка слідувала по комфортабельному авіарейсі, побоявся, що йому не повірять.
Подорож літаком підбадьорила Дояра, дала відчуття сили й упевнености в собі. Високо понад хмарами, важкими й легкими водночас, плавними в русі («Крейсуємо», — сказав пілот), сидячи у великому блискучому металевому птаху, годі було повірити, що колись допускався, що взагалі міг допускатися помилок. Одне муляло на душі: нема тут Гітари. Йому б тут усе сподобалося: краєвиди, їжа, стюардеси. Але Дояр вирішив усе зробити самотужки, без чиєїсь допомоги. Цього разу захотів вирушити сам. Тут, у повітрі, далеко від повсякденного життя, почувався вільним. Не те, що на землі під час розмови з Гітарою, перед самим відльотом, коли фізично відчувалося, як ляскають по щоках крила нічних кошмарів усіх цих людей і відбирають свободу. Лінин гнів, Корінтіансине розпатлане й нечесане волосся — до пари з її вологими губами, материн докучливий нагляд, батькова безмежна пожадливість, Агарині порожні очі — Дояр не знав, чи заслужив він на таке. Зате знав, що ситий ним по зав’язку й мусить якнайскоріше виїхати. Сказав про своє рішення Гітарі раніше, ніж батькові.
— Тато вважає, що золото досі в печері.
— Цілком можливо, — відсьорбнув чаю Гітара.
— У всякому разі варто перевірити. Принаймні будемо знати раз і назавжди.
— Добре кажеш.
— Ото я й піду по те добро.
— Сам?
— Так. Так, — зітхнув Дояр. — Сам. Мушу звідси вирватися. Взагалі переїхати кудись.
Гітара поставив чашку та схрестив руки.
— Дояре, чи не легше було б нам удвох? А якщо влипнеш в якусь халепу?
— Було б легше, але це підозріліше, коли по лісах лазить не один, а двоє. Якщо я знайду золото, то привезу його сюди й ми поділимося, як домовлено. А якщо не знайду, то так чи сяк повернусь.
— Коли ідеш?
— Завтра вранці.
— Що каже твій батько на те, що пускаєшся один?
— Він ще не знає цього. Поки що знаєш тільки ти, — Дояр звівся й підійшов до вікна, що виходило на Гітарин сходовий майданчик. — Гівна воно варте.
Гітара уважно дивився на приятеля.
— Дояре, в чім річ? Чого хнюпишся? Хіба з таким настроєм хапають бога за бороду?
Дояр обернувся й сів на підвіконні.
— Сподіваюся, що таки вхоплю, що ніхто не пограбував печери. Мені треба грошей.
— Кожному треба.
— Не так сильно, як мені.
— Ого, тебе справді вхопила сверблячка, — усміхнувся Гітара. — Зовсім не те, що було раніше.
— Не знаю, чи те, чи не те, що раніше. Знаю лише, що прагну жити своїм життям. Не хочу бути хлопчиком на побігеньках у мого старого. Доки я тут — доти таким і буду. Доки не матиму своїх грошей. Мушу забратися з цього дому й не бути нікому зобов’язаним. Моя родина доведе мене до божевілля. Тато хоче, щоб я був подібний до нього й ненавидів матір. Мама бажає, щоб я думав так, як вона, й ненавидів батька. Корінтіанс не говорить зі мною. Ліна прагне, щоб я забрався. Агар жадає або прикувати мене ланцюгом до її ліжка, або вбити. Всі вони від мене хочуть чогось, розумієш? Чогось такого, що не дістати, як вони гадають, від когось іншого. Чогось такого, що, на їхню думку, в мене є. Не знаю, чого саме. Знаю лиш, що хочуть.
— Вони посягають на твоє життя, чоловіче, — Гітара випростував ноги.
— Моє життя?
— А на що ж іще?
— Та ні. Це хіба що Агар. А родина...
— Ти мене не так зрозумів. Маю на увазі не те, що вони хочуть відібрати тобі життя. Вони хочуть володіти твоїм життям.
— Не второпаю про що ти, — сказав Дояр.
— Слухай. Ось у чому річ. Кожен посягає на життя негра. Кожен. Білі чоловіки хочуть бачити нас або мертвими, або тихими — а це те саме, що й мертвими. Білі жінки тої самої породи. Раді нас бачити такими собі усередненими, цивілізованими, без расових витребеньок. Прирученими, але тільки не в ліжку. В ліжку вони люблять чорне гаряче дикунство. А поза ліжком хочуть, щоб ми були чемненькі. Кажеш їм: «Мого батька лінчували». А вони тобі: «Так, але ти кращий, ніж ці лінчувальники, то забудь про це». А чорні жінки хочуть тебе всього. Вони це називають любов’ю і розумінням. «Чому ти мене не розумієш?» — кажуть таке, а на увазі мають ось що: «Нікого на світі не кохай, тільки мене». Кажуть: «Будь розсудливий». Це означає: «Не йди туди, куди я не ходжу». Якщо збираєшся зійти на Джомолунгму, то вони зв’яжуть тебе твоїми ж таки шнурками. Скажеш їм, що лаштуєшся на дно моря — просто так, подивитися — сховають тобі кисневі балони. Та далеко не треба ходити. Купи собі трубу й скажи, що ти хочеш грати. О, вони люблять музику, але тільки тоді, коли ти відгаруєш вісім годин на пошті. Й навіть коли тобі вдасться досягнути свого, коли ти, впертий і наполегливий, таки забрався на вершину Джомолунгми чи став геніально грати на трубі, то все одно цього їм мало. Видмухай собі всі легені на тій трубі — жінки захочуть, щоб рештками легень ти виголошував, як ти їх кохаєш. Вони вимагають всієї твоєї уваги. Підеш на ризик — скажуть, що це ні до чого, що ти їх не любиш. Не дадуть тобі ризикнути навіть твоїм життям, твоїм власним, хіба що робиш це задля них. Ти не смієш навіть умерти, хіба тільки за них. А навіщо чоловікові життя, якщо він навіть не може вирішити, за що вмирати?