— Ніхто не може вирішувати, за що вмирати.
— Та може. А як не може, то має право хоч спробувати.
— Ти озлоблений на всіх і вся. Якщо так думаєш, то навіщо бавишся в арифметику? Для чого підтримуєш оту числову рівновагу між вбитими чорними й білими? Щоразу, коли тебе питаю, ти кажеш, що робиш це з любови до негрів. А сьогодні...
— А таки з любови. З чого ж іншого? Хіба я не можу любити те, що критикую?
— Можеш. Але я не бачу різниці між тим, що хочуть від нас білі жінки, і тим, що хочуть чорні. Різниця між ними хіба в кольорі шкіри. Кажеш, що всі вони посягають на наше життя. То нащо тоді «Сімом дням» вбивати чи ґвалтувати білу жінку, коли вбито чи зґвалтовано чорну? Навіщо взагалі перейматися негритянкою?
Гітара схилив голову набік і скоса глянув на Дояра. Гітарині ніздрі злегка розширилися.
— Бо вона — моя.
— Гаразд, згода, — Дояр навіть не пробував приховати іронію в голосі. — Отже, всі, крім негрів, хочуть нас убити. Так?
— Так.
— То чому мій батько — а він чорний, як сажа — намагався вбити мене, ще не народженого?
— Може, гадав, що буде дівчинка. Не знаю. Тобі зайве казати, що твій батько — дуже дивний негр. Жне те, що ми посіяли, і тут нічого не вдієш. Поводиться, як білий, думає, як білий. Власне, добре, що ти його згадав. Може, поясниш мені, як він може гнути спину перед білими після того, як ота біла наволоч відібрала в його тата все надбане добро? Після того, як на свої власні очі побачив застріленого батька. За що він їх так любить? Ну а Пілат? Вона ще гірша. Теж бачила татову смерть. І що ж? Вибрала собі покуту — пішла забрати кості якогось білого лайдака. Мало того, навіть не торкнулася лайдакового золота. Це що — не добровільне рабство, по-твоєму? Вибрала собі роль, яка їй дуже пасує.
— Слухай-но, Гітаро. Моєму батькові начхати, чи білі живуть, чи дохнуть. Він лише хоче мати те, що вони мають. А Пілат трохи стукнута в голову, це правда. Але не хто, як вона, допомогла нам. Якби не її штучки, то сиділи б ми тепер у тюрязі.
— Сидів би я. Не ти. І не мені вона хотіла допомогти, а тобі.
— Таке говориш! Дуже негарно.
— Гарно, негарно — це ще одне, до чого мені байдуже.
— І то про кого! Про Пілат. За що? Вона знала, що ми наробили, й усе одно звільнила нас. Прийшла туди задля нас. Клеїла дурня та принижувалася задля нас. Ти бачив її лице. Бачив коли-небудь лице з таким виразом?
— Бачив. Лише раз, — відповів Гітара. І знову згадав, як усміхалася його мати, коли білий хазяїн вручив їй чотири десятидоларівки. В материних очах було щось більше, ніж звичайна вдячність: не любов — готовність любити. Її чоловіка розпилувало надвоє на тартаку. Гітара чув розмови робітників про те, як його батька розмістили в труні. Не склали двох половин докупи, просто положили їх на дно поряд, перерізом долу. Віч-на-віч. Ліве і праве око дивилися одне на одного. Одна ніздря вдихала видих другої. Права щока — навпроти лівої. Права рука обнімала ліву. І хлопчик переймався тоді, що тато, воскреснувши Судного Дня, відразу побачить не осяйний німб, не величну голову Господа і навіть не веселку. Побачить своє власне око.