Зненацька Дояр почувся ні в сих ні в тих. Що було робити? Поставити валізу і спитати: «Де тут печера неподалік ферми? На тій фермі мій батько жив ще п’ятдесят вісім років тому»? Ні з ким ти тут не знайомий, не знаєш прізвищ та імен, крім імени старезної бабусі, яка, мабуть, давно вже вмерла. У цьому фермерському містечку ти вже й так упав в око своїм бежевим костюмом-трійкою, ясно-блакитною сорочкою з потайними ґудзиками, чорною, вузькою, як шнурок, краваткою і прегарними туфлями фірми Флорсгайма. Щоб не видаватися ще більшою чудасією, вже краще спитати касира, чи можна в нього залишити багаж.
Касир задивився на валізу та, здавалося, глибоко задумався над цим запитанням.
— Я вам заплачу, — сказав Дояр.
— Дайте я її поставлю. Ось за тими коробками з шипучкою, — відповів той. — Коли б ви її забрали?
— Сьогодні ввечері.
— Добре. Отут вона й буде.
Дояр вийшов із вагона-ресторану, а заодно й автобусної станції, несучи торбинку із знадобами для гоління, і подався — поперед себе — вулицею міста Данвілла штату Пенсильванія. Звичайно, траплялося бувати в мічиганських містечках, подібних до цього, але там нічого було робити, хіба що купувати бензин. Всі три крамнички на цій вулиці відчинені лише вдень. О сімнадцятій п’ятнадцять тут було з десяток пішоходів, не більше. Один із них — негр. Високий, підстаркуватий, в коричневій гостроконечній шапці та зі старомодним коміром. Дояр пішов за ним, наздогнав й озвався, усміхаючись:
— Чи не могли б ви мені допомогти?
Чоловік обернувся й нічого не відповів. Дояра це здивувало: невже чимось образив старого? Нарешті той кивнув і мовив:
— Допоможу, чим зможу.
То була жвава співуча сільська говірка, така сама, як у білошкірого касира.
— Я шукаю... Серс. Жінку на ім’я Серс. Власне кажучи, не її, а її дім. Часом не знаєте, де вона живе? Я нетутешній. Тільки що приїхав сюди автобусом. Маю тут залагодити одну справу. Йдеться про страховий поліс. Треба оглянути нерухомість...
Старий слухав і не гадав перебивати. Дояр закінчив свою недоладну мову проханням:
— Допоможіть мені, будь ласка.
— Це, мабуть, знає преподобний Купер, — сказав чоловік.
— А де я можу його знайти?
Дояр відчував, що в цій розмові щось не все гаразд.
— На Кам’яній. Ось цією вулицею дійдете до пошти. Тоді звернете. Перша вулиця буде Віндзорська. За нею — Кам’яна. Там він і живе.
— І церква там?
Дояр вважав, що пастор живе біля храму.
— Та ні. Ця церква без пасторату. Преподобний Купер живе на Кам’яній вулиці. Здається, його дім помальований на жовто.
— Дякую, — сказав Дояр. — Дуже вам дякую.
— Нема за що, — відповів чоловік. — До побачення.
Дояр поміркував, чи не вернутися по валізу, вирішив, що не варто, й попрямував, куди йому сказали. Американський національний стяг позначав пошту — каркасну будівлю поряд з аптекою, а заодно й конторою компанії «Вестерн Юніон». За рогом Дояр повернув ліворуч і зауважив, що ніде нема табличок із назвами вулиць. І як тут знайти Віндзорську та Кам’яну? Він пройшов однією вуличкою, другою, третьою, а коли надумався повернутися до аптеки й заглянути там у телефонний довідник, побачив жовто-білий будинок. Мабуть, це той, що треба. Дояр ступив на східці, постановивши поводитися ввічливо. Щоб прихилити до себе людей, злодій має бути чемним.
— Добрий вечір. Перепрошую, чи не тут живе преподобний Купер?
У дверях стояла жінка.
— Так, тут. Зайдіть, будь ласка. Зараз я його покличу.
— Спасибі.
Дояр увійшов у невеличкий передпокій. З’явився низький кремезний чоловік.
— Ви до мене, шановний пане?
Поправив на собі окуляри. Хоча й окинув швидким уважним поглядом Доярів одяг, та, судячи з тону голосу, навряд чи дуже зацікавився гостем.
— Так. Добрий вечір. Е-е-е... Як вам ведеться?
— Добрий вечір. Дякую, незле.
Дояр був сам не свій. Як і його голос. Досі ніколи не доводилося старатися справити на когось хороше враження, Дояр ніколи нічого не потребував від чужих людей і нікого не питав, як йому ведеться. «Варто, мабуть, усім так казати», — подумав він.
— Чи можу попросити вас допомогти мені? Я Мейкон Дед. Мій батько родом з цих країв...
— Дед? Мейкон Дед, кажете?
— Так, — Дояр усміхнувся, перепрошуючись за таке прізвище. — Мій батько...
— Звичайно, допоможу вам, — преподобний Купер зняв окуляри. — Допоможу! Естер! — кинув він через плече, не зводячи погляду з Дояра. — Естер, ходи-но сюди! — А тоді до гостя: — Я знаю ваших родичів!