— Мабуть, він відмовив, — озвався другий хлопець.
— Нам треба буде переїхати на нове місце?
Вищий хлопець струсив долоню з голови та скоса глянув на бабусю. Його котячі очі були немов дві золоті глибокі різані рани.
Жінка опустила руку.
— Нема гіршого, як нігер-бізнесмен, — проказала вона. — І дивитися на таке страшно.
Хлопці перезирнулися й, розкривши роти, наче почули щось дуже важливе, задивилися на бабусю.
Коли жінка зачинила за собою двері, Мейкон Дед знову заходився гортати сторінки рахункової книги й водити пальцем по числах. Водночас згадував, як він уперше відвідав батька Рут Фостер. Тоді Мейкон носив у кишені лише два ключі і якби давав поблажку таким людям, як ось ця Бейнз, то взагалі не мав би ключів. Тільки завдяки тим ключам він наважився прийти в цю частину Нелікарської вулиці (тоді її ще називали Лікарською) і звернутися до найзначнішного негра в місті. Міг стукнути дверним молотком у формі левової лапи, міг надумати одружитися з лікаревою донькою, бо кожний ключ представляв дім — Мейконову власність. Без тих ключів Мейкон одразу здимів би після першого ж лікаревого слова: «Що?» Без них він розтанув би, як свіжий віск, під пильним поглядом безбарвних очей. Натомість Мейкон зміг сказати: мене познайомили з вашою дочкою, міс Рут Фостер, і я був би дуже радий мати вашу згоду на те, щоб я з нею час від часу зустрічався. Мої наміри шляхетні, і я заслужив на те, щоб ви дозволили міс Фостер приятелювати зі мною, бо у мої двадцять п’ять років я вже заможна людина.
— Я нічого не знаю про вас, — сказав тоді лікар, — крім вашого прізвища. Не подобається воно мені. Я покладуся на розсуд моєї дочки.
Насправді лікар чимало знав про цього довгоногого парубка і був йому вдячний, хоча й не дав по собі пізнати. Любив свою єдину дитину, таку потрібну в домі, відколи померла його жінка, та останнім часом лікаря дратувала доччина відданість. Непокоїло його те вічне тепло любови до батька, ті вирази чуттєвости, дуже милі в її дитинстві, яких Рут і дотепер не облишила. Поцілунок на добраніч — то був справдешній зразок її простодушности та його ніяковости. У свої шістнадцять Рут наполягала, щоб тато приходив до неї ввечері, сідав на ліжко, казав кілька милих теплих слів і цілував її в уста. Мабуть, причиною лікаревого занепокоєння було гучне мовчання його покійної жінки. Чи бентежлива подібність дочки до матері. А найпевніше — захват, що завади сяяв на обличчі Рут, коли батько нахилявся поцілувати її. Дуже недоречний, дуже невідповідний.
Про ці речі лікар, звісно, ані словом не обмовився молодикові, який прийшов з візитом. Тим-то Мейкон Дед і досі вірив у чародійну силу тих своїх двох ключів.
Мейконові роздуми перервав дрібний стук у вікно. Звів очі, побачив, що це Фредді заглядає поміж золотими буквами, і кивнув йому, щоб увійшов. Миршава статура, золоті зуби — якщо південний квартал і мав свого глашатая, то ним був саме Фредді. Так само дрібно стукав по віконному склі та сяяв золотозубою усмішечкою й перед тим, як гукнути Мейкону слова, що навіки запам’яталися: «Містер Сміт розбився на амінь!» І тепер Мейкон напевне знав, що двірник приніс лихі вісті.
— Портер знову надудлився, як свиня, й бешкетує! Знову за рушницю взявся!
— А кого тепер він взяв на мушку?
Мейкон поскладав книги й повитягав шухляди стола. Портер — квартирант, а завтра — день плати комірного.
— Нікого зокрема. Висунувся з віконця мансарди й вимахує рушницею. Погрожує, що до ранку кого-небудь уб’є.
— Він ходив сьогодні на роботу?
— Так. Десь запопав десять доларів.
— Усі пропив?
— Не всі. Купив лише одну пляшку. Ще має купу грошей.
— Який йолоп продає йому спиртне?
Фредді вищирив золоті коронки, однак промовчав. Ну а Мейкон одразу здогадався. Пілат, хто ж іще?
Дед позамикав на ключ усі шухляди. Крім однієї. Вийняв із неї пістолетика тридцять другого калібру.
— Поліція попередила всіх торговців спиртним в окрузі, а він все одно звідкись роздобуває оте пійло.
Мейкон розігрував комедію. Прикидався, що не знає, де Портер та й узагалі будь-хто — дорослий, малолітній, людина чи й худобина — може купити спиртне. Чи не в сотий раз подумалося йому, що місце Пілат — за ґратами і він сам охоче запроторив би її в буцегарню, якби був певен, що сестра не напащекує братові й не зганьбить його перед правниками. І перед банкірами.
— Містере Дед, а чи знаєте ви, як користуватися цією штукою?
— Знаю.
— Портер коли нап’ється, то божеволіє. На все здатен.