Усміхнувшись, Дояр розслабив плечі. Приємно приїхати до чужого міста й зустріти незнайомця, що знає твоїх родичів. Дояр завжди відчував трепет у таких словах: «Я живу тут, але мої родичі...» Або: «Вона поводиться так, наче не має родичів». Або: «Чи хтось з ваших родичів живе там?» Але досі й не відав, що таке родинні зв’язки. Згадалося, у крамничці Сонні перед самим Різдвом Фредді сказав: «Були родичі, але ніхто не схотів мене взяти».
— Справді знаєте? — розцвів усмішкою Дояр.
— Сядь, хлопче. Ти син Мейкона Деда — мого знайомого. Не скажу, щоб я з ним близько знався. Твій тато, старший від мене на чотири чи п’ять років, нечасто приїздив до міста, але всі тут знали найстаршого Мейкона Деда — твого діда. Мій тато й він були добрі приятелі. Тато був коваль. А я не перейняв його ремесла. Гаразд, — Купер потер коліна. — О Господи! Забалакався я, а ти, мабуть, голодний. Естер, принеси чогось перекусити.
— Ні, ні, дякую вам. Хіба що випити чогось, якщо ви таке вживаєте.
— Вживаю, чом би й ні. На жаль, нічого вишуканого. Естер! — Вона саме йшла на кухню. — Візьми віскі з шафки, склянки й принеси нам. Це син Мейкона Деда. Він втомився й хоче випити. Скажи мені, хлопче, як ти мене знайшов? Невже твій тато пам’ятає мене?
— Може, й пам’ятає. На вулиці я спитав перехожого, і він сказав, як вас знайти.
— Ти спитав його про мене?
Преподобний Купер хотів усе докладно знати. Подумки він уже розповідав друзям, як цей чоловік прийшов до дому, як перед тим спитав про Купера...
Естер принесла на таці з рекламою кока-коли дві склянки й велику банку з чимсь прозорим, як вода. Купер налив цієї рідини — теплої й нерозведеної. Ні льоду, ні содової, просто чиста житнівка. Ковтнувши, Дояр мало не обпік собі горлянки.
— Ні, я не питав його про вас. Спитав, чи знає він, де живе Серс.
— Серс? Ага. Боже, стара Серс!
— Він порадив мені звернутися до вас.
Усміхнувшись, преподобний Купер налив ще.
— Кожне тут мене знає, і я знаю кожного.
— Мені сказали, що батько якийсь час жив у неї, коли... коли вбили мого діда.
— Вони мали добре господарство. Дуже добре. Тепер на ньому хазяйнують якісь білі. Мають те, чого хотіли. Тому вони й застрілили його. Людей вразило це. І налякало. А чи не мав твій тато сестри на ім’я Пілат?
— Так. Пілат.
— Ще живе?
— Жива й здорова.
— Радий чути. Гарна була дівчина. Це мій тато зробив їй сережку. Ось так ми дізналися, що діти живі. Після того, як убили Мейкона Деда, ніхто не знав, чи вони живуть. Минуло кілька тижнів, і Серс прийшла до татової кузні. На місці тої кузні тепер стоїть пошта. Принесла маленьку металеву коробочку зі складеним клаптем обгорткового паперу. На ньому було написане ім’я Пілат. Серс нічого не сказала татові, лише те, що він має зробити з цього сережку. Вона вкрала у панів, у яких служила, брошку. Тато вийняв із брошки золоту шпильку та прикріпив до коробочки. Тепер ми вже знали, що діти живі, Серс дбає про них і що з ними все гаразд. Вона працювала у Батлерів — білих багачів, знаєш. За тих часів вона була добра повитуха. В усіх приймала пологи. І мене теж на світ привела.
Завжди, коли Дояр пив віскі, люди здавалися йому правдомовними. Тепер він аж пашів, ловлячи слова розповіді цього чоловіка, яку досі хоч і багато разів переслухав, але упіввуха. А може, вона виглядала правдивішою, бо правили її тут, де все це діялося. На Любій вулиці оповідки Пілат про печери, ліси й дармовиси, на тлі гуркоту автомашин на Нелікарській вулиці батькові оповідки про печених диких індиків — це було щось екзотичне, з іншого світу й часу, щось неймовірне. А тут, у пасторській оселі, де сидиш на плетеному з тростини стільці біля піаніно й попиваєш саморобне віскі, налите з великої банки, воно набрало реальности, достеменности. Нічого не знаючи наперед, Дояр пройшов повз місце, де колись змайстрували сережку, яка зачаровувала його ще змалку. Завдяки їй темношкірі люди довідалися, що діти вбитого чоловіка живі. Й ось — вітальня в домівці сина коваля. Майстра, що зробив сережку.
— А чи спіймали тих, що... вбили мого діда?
— Спіймали? — здивовано перепитав преподобний Купер, звівши брови. І знову всміхнувся. — Та їх не треба було ловити. Вони нікуди не ховалися.
— Маю на увазі, чи їх судили. Їх заарештували?
— А за що їх арештувати? За вбивство ніґера? Гей, хлопче, ти звідки приїхав?
— Це ж як? Ніхто нічого не робив? Навіть не спробував знайти злочинців?
— Кожен знав, хто вбивці. Це були ті самі люди, у яких працювала Серс, — Батлери.