— І ніхто нічого не вдіяв? Всі сиділи тихо?
Дояр дивувався зі свого гніву. Коли вперше почув про це вбивство, не гнівався. Звідки взялося таке тепер?
— Не було на те ради. Білошкірим все байдуже, чорношкірим — страшно дуже. Тоді не було такої поліції, як оце тепер. Нині такі справи провадить окружний шериф. А тоді окружний суддя робив перевірки раз чи два рази на рік. До того ж, ці Батлери володіли чи не половиною всієї округи. Мейконова земля була їм поперек горла. Люди були раді, що хоч діти вціліли.
— Ви сказали, що Серс працювала в цих Батлерів. Чи знала, що вони вбивці?
— Звичайно, знала.
— І дала притулок дітям?
— Не відкрито. Сховала їх.
— То вони ховалися в самому домі цих лайдаків?
— Так. Це було найкраще місце, я би сказав. Якби вони подалися до міста, то там хтось таки б їх побачив. Нікому б не спало на думку шукати дітей у цьому будинку.
— Мій тато... чи знав він про це?
— Не знаю. Не знаю, чи Серс взагалі сказала йому про це. Після вбивства я ні разу не бачив Мейкона. Ніхто з нас його не бачив.
— А де ці Батлери? Досі там живуть?
— Повимирали. Всі. Остання з них — Елізабет вмерла кілька років тому. Неплідна, як трухлява смоківниця, й така сама старезна. На все є відплата, синку. Путі Господні несповідимі, але якщо виживеш, переживеш, то побачиш, що на все є відплата. Ніщо з того, що вкрали Батлери, задля чого вбивали, не пішло їм на користь. Анічогісінько.
— Мені байдуже, на користь чи не на користь. Йдеться про те, що вони наробили зла.
— А хіба білі люди бувають інші? — знизав плечима пастор.
— Мабуть, не бувають... Однак деколи ми можемо щось вдіяти.
— Що саме? — зацікавився Купер.
Дояр не міг відповісти інакше, ніж Гітариними словами, тому змовчав.
— Бачиш ось цю штуку? — преподобний повернув голову й показав Дояреві гулю завбільшки з волоський горіх за вухом. — Декотрі з нас поїхали до Філадельфії, щоб там марширувати на параді в День Примирення. То було після Першої світової війни. Нас запросили, ми мали дозвіл, але білим не подобалося, що ми там. Вони почали колотнечу. Кидали на нас камінням, обзивали нас бридкими словами. Не зважали, що ми були у військових одностроях. Нарешті з’явилися полісмени на конях. Ми подумали, що втихомирять хуліганів. А вони налетіли на нас. Ми потрапили під копита. Бачиш цей слід копита? Гарний, правда?
— Ісусе Христе!
— Ти, напевно, приїхав сюди не для того, щоб звести рахунки з лайдаками?
— Та ні. Мандрую собі, та й усе. Просто хотів побувати в цих краях. Подивитися на ферму...
— Серс про все подбала.
— Про що?
— О! Про що вона тільки не подбає!
— Шкода, що я не приїхав сюди раніше. Треба було б зустрітися з нею. Серс мусила мати зо сто літ, коли вмерла.
— Більше. Мала сто років ще тоді, коли я був малий.
— Чи далеко звідси ця ферма? — мляво спитав Дояр.
— Не дуже.
— Якщо я вже тут, у цих краях, то непогано було б на неї подивитися. Тато так багато розказував про цю ферму.
— Вона зразу за садибою Батлерів, кілометрів двадцять п’ять звідси. Моє старе авто на ремонті, до завтра його мають полагодити. Я допильную.
Чотири дні Дояр чекав, коли полагодять цю розвалюху. Чотири дні гостював у домівці преподобного Купера, і це було причиною того, що сюди приходили на довгі відвідини всі старі люди в місті, які знали Дояревого батька й діда чи принаймні чули про них. Ці дідки повторювали історію на всі лади, хвалили красу Лінкольнового Неба. Сидячи на кухні, вони дивилися на прибульця каправими очима й говорили про найстаршого Деда з такою повагою та приязню, що й самому Дояреві стало його бракувати. Згадалися батькові слова: «Я працював пліч-о-пліч із ним». Дояр подумав тоді, що батько хвалиться про свою зрілість вже в дитинстві. А тепер розумів, що йшлося про інше. Про синівську любов, про тісний зв’язок з татом. Про те, що тато любив сина, довіряв йому й вважав його гідним працювати «пліч-о-пліч» з собою. «Я ошалів, — сказав Доярів батько, — побачивши його на землі».
Щось подібне відчув Дояр, коли преподобний Купер сказав, що «не було на те ради». Ці старі пам’ятали обох Мейконів Дедів як незвичайних людей. Описували Пілат як гарне дитя природи, котре було «годі присилувати взути туфлі». Тільки один із них пам’ятав Дояреву бабусю. «Красива, виглядала, як біла жінка. Мабуть, індіанка. Чорне волосся та скісні очі. Померла при пологах, знаєте?» Чим більше розповідали ці старі, чим більше Дояр слухав про єдину в окрузі ферму, де росли персики, справжні персики, як у Джорджії, про святкування після вдалого полювання, про різання свиней узимку, про тяжку роботу, гарування на фермі, — тим гостріше він відчував, що в його житті чогось бракує. Вони вели оповіді про копання криниць, майстрування пасток, вирубування лісу, обігрівання димом садів навесні, об’їжджання молодих коней, дресирування собак. В усьому цьому був вправний його батько, другий Мейкон Дед, їхній ровесник. Сильний, як бик, міг їздити верхи босоніж і охляп. Перевершував усіх, як визнавали, у бігу, оранні, жнивуванні, верховій їзді й стрільбі. Дояр не міг розпізнати суворого, жадібного й відлюдькуватого чоловіка в хлопцеві, про якого розказували, однак любив цього хлопця і його тата. Любив стодолу з шатровим дахом, персикові дерева й риболовлю в неділю рано-вранці на ставку завбільшки з гектар.