— Чи має він водійські права? — спитав Дояр місіс Купер.
— Ще ні, — відповіла вона й, побачивши, як занепокоївся гість, пояснила, що тутешні діти рано навчаються водити авто. Мусять.
Дояр і Небіж вирушили зразу по сніданку. Їхали добру годину, бо на цій звивистій двосмуговій дорозі довелося двадцять хвилин тягтися за малою вантажівкою. Ніяк не вдавалося її обігнати. Небіж говорив дуже мало. Цікавився хіба що Дояревою одежею, весь час розглядав її. Вирішивши подарувати йому одну з сорочок, Дояр попросив Небожа заїхати згодом на автобусну станцію й забрати валізу.
Нарешті Небіж загальмував на узбіччі дороги. Там не було ніяких будинків.
— У чому річ? Хочеш, щоб я керував?
— Ні, сер. Ми вже на місці.
— Тут? А де ж воно?
— Он там, — хлопчина махнув рукою на зарості. — Це дорога до маєтку Батлерів, а за ним — ферма. Мусите піти пішки. Машина не пройде.
Правду казав. Дояр насилу пробрався кам’яним путівцем, зарослим справжнісінькими хащами. Спершу попрохав Небожа почекати. Гадав, що скоренько огляне садибу й тут же повернеться. Але хлопець відказав, що має вдома роботу та приїде сюди, коли скажуть.
— За годину, — сказав Дояр.
— Добратися до міста — це вже година, — зауважив Небіж.
— Преподобний Купер сказав, що ти маєш супроводжувати мене, щоб я не блукав.
— Мама відлупцює мене, якщо не зроблю роботи.
Дояр розсердився. Однак, не бажаючи, щоби хлопець подумав, що дорослий боїться лишитися наодинці, стримався. І сказав, щоб Небіж приїхав о — Дояр глянув на свій важкий розцяцькований годинник — дванадцятій. На той час була дев’ята година.
Перша ж гілка старого горіхового дерева збила з голови капелюх, довелося тримати його в руках. Після півторакілометрового проходу по росяній траві й листі потемніли штани. У вухах дзвеніла зачарована тиша. Дояр почувався ніяково, був стривожений, але у мріях сяяло золото, так само, як обличчя людей, з якими вчора випивав. Повагавшись, твердо ступив на жорству й листя на доріжці, що бігла навколо будинку — найбільшого, який тільки випало Дояреві бачити.
«То ось тут вони й жили, — подумав він, — тут Пілат плакала, коли їй принесли вишневе варення». Хвилинку постояв. Тоді цей будинок, мабуть, був красивий, здавався братові й сестрі палацом, але вони згадували про нього не інакше, як про місце, де були ув’язнені, де в кімнаті не побачиш неба, де всюди набридлі килими й драперії. Не знаючи, хто вбив їхнього тата, діти інстинктивно зненавиділи житло вбивць. А воно й скидалося на розбійницьке кубло. Похмуре, зруйноване, лиховісне. Ніколи, навіть тоді, коли ще маленьким Дояр вклякав біля підвіконня, прагнучи полетіти, не почувався він таким самотнім.
Раптом він помітив дитячі очі, що стежили за ним із вікна на другому поверсі, не затягненого плющем. Дояр усміхнувся. Напевно, дивлюся на самого себе й пригадую, як вглядався в небо за вікном. А може, це просто світло пробивається крізь віти дерев. Чотири зграбні колони підпирали портик, масивні подвійні двері прикрашало велике мідне калатайло. Дояр звів його й пустив. Звук розійшовся, як дощова краплинка в бавовні. Ніякої відповіді. Глянув назад, звідки прийшов, і побачив зелену безодню із зеленкувато-чорним тунелем, кінця якому не було видно.
Казали, що ферма зразу ж за цією маєтністю. Однак, знаючи, як тут оцінюють відстань, найкраще було б піти подивитися. Якби знайти те, що шукав, можна було б повернутися вночі — звичайно, з відповідним спорядженням, вже знаючи терени. Відрухово Дояр рвучко вхопився за клямку та спробував її повернути. Не піддалася. Напівобернувшись, уже готовий відійти, останньої миті він надумавсь і штовхнув двері. Зі скрипом відчинилися. Глянув усередину. Там нічого не було видно, не так через півтемряву, як через сморід — тваринний, густий, застояний, задушливий. Дояр закашлявся й глянув, де б його сплюнути. Смородом вдарило по піднебінню, заволокло ясна та язик. Вихопивши носову хусточку з кишені, затулив носа й позадкував від дверей. Накотилася блювота — аж раптом бридкий дух зник і замість нього повіяло солодким пряним ароматом. Як імбирним коренем — приємним, чистим, звабливим. Здивований, зачарований, Дояр рушив і ввійшов усередину. За секунду-другу зір призвичаївся, стало видно полірований паркет у величезній залі, а в її кінці — широкі спіральні сходи. Вели вгору — в пітьму.