Колись змалку йому, як і кожній дитині, снилися відьми. Гналися за ним темними алеями, поміж дерев, заганяли в кімнати, звідки нема виходу. Відьми в чорних сукнях і в червоній спідній білизні, рожевоокі й зеленогубі, низенькі й височезні, понурі й веселі, крикливі й реготливі. Відьми літали, бігали, а були й такі, що ковзали на землі, як на льоду. Тож побачивши вгорі на сходах цю жінку, Дояр не міг не подертися східцями назустріч її простягненим рукам, розчепіреним пальцям, назустріч широко роззявленому роту, готовому поглинути прибульця, назустріч очам, що поїдали його. Сходив угору, як уві сні. Вона схопила його, притягла до себе, обхопила й міцно обняла. Її голова досягала Дояревих грудей; волосся лоскотало підборіддя; висхлі кістляві руки, наче сталеві пружини, впивались у спину; обвислі губи щось шамкотіли йому в жилетку. Хоч і запаморочений, Дояр знав: коли відьма кидається чи хапає в чіпкі обійми, ти тої самої миті прокидаєшся з криком, а твій член збуджений. Цього разу був тільки збуджений член.
Дояр заплющив очі, не можучи опануватися перед пробудженням. Отямився, почувши гарчання знизу, від колін. Глянув — навколо нього метушилася зграйка золотооких псів, кожне з розумними дитячими очима, які він побачив знадвору у вікні. Жінка зненацька відпустила Дояра, й він придивився до неї. Порівняно з собачими спокійними, тямущими та здогадливими поглядами її власний видавався божевільним. Проти їхньої плеканої, чесаної, крицево-чорної шерсти її волосся було розпатлане й брудне.
— Геть звідси, Гельмуте. Йди собі, Горсте, — звеліла жінка собакам, махнувши рукою. Ті послухалися.
— Ходи сюди, — сказала вона Дояреві, взяла обіруч його за руку й повела — ніби неслухняного хлопчика, що не хоче спати, до ліжечка. Разом пробиралися поміж псів, що плуталися їм під ногами. Жінка завела його в кімнату, посадила на сірому оксамитовому дивані й вигнала звідси всіх собак, окрім двох. Лягли їй до ніг.
— Пам’ятаєш цих ваймарців? — спитала вона, сідаючи й підсовуючи стілець ближче до гостя.
Стара-старезна. Така стара, що аж безбарвна. Така стара, що на лиці вирізнялися тільки рот і очі. Ніс, борода, щоки, лоб, шия — все розчинилось у мереживних складках шкіри — вічно мінливих.
Дояр здобувався на ясну думку, так важко досяжну уві сні. Напевно, це Серс. Але ж Серс вмерла, а ця жінка жива. Втім, чи жива? Хоч вона й говорить, однак цілком можливо, що таки мертва. Та напевно мертва. Не тому, що все потонуло в зморшках, не тому, що таке старезне лице не може бути в живої людини, а тому, що з беззубого рота звучить сильний, солодкий, мелодійний голос двадцятирічної дівчини.
— Я знала, що колись ти повернешся. Тобто не те що знала. Часом сумнівалася в цьому, часом взагалі нічого не думала. Але, як бачиш, я не помилялася. Ти таки прийшов.
Дівочий голос із старечого рота — це страшно. Мабуть, щось сталося з вухами. Дояр запрагнув почути себе самого й дійти здорового глузду.
— Пробачте. Я його син. Син Мейкона Деда. Не той, кого ви знали.
З її уст зникла усмішка.
— Я теж звуся Мейкон Дед, але мені тридцять два роки. Ви знали мого батька і його сестру.
Поки що все гаразд. Мій голос той самий, що й завжди. Тепер треба перевірити, чи добре я повівся. Вона мовчить.
— То ви будете Серс?
— Так, Серс, — відповіла вона, відразу збайдужіла до прибульця. — Мене звати Серс.
— Я тут гостюю, — пояснив Дояр. — Спинився на кілька днів у преподобного Купера та його дружини. Завдяки їм я сюди дістався.
— А я подумала, що це він. Що прийшов відвідати мене. Де він? Де мій Мейкон?
— Вдома. Він живий. Розповів мені про вас...
— А Пілат? Де вона?
— Теж там. У неї все добре.
— Що ж, ти схожий на батька. Викапаний Мейкон.
Непереконливо це прозвучало.
— Тепер йому сімдесят два роки, — сказав Дояр, вважаючи, що зараз усе стане на своє місце, до старенької дійде, що гість не може бути Мейконом, якого вона знала й востаннє бачила ще шістнадцятилітнім. Однак Серс лише пробурмотіла «умгу». Неначе їй було все одно: сімдесят два, тридцять два чи взагалі будь-який вік. Цікаво, скільки їй років.
— Ти голодний? — спитала Серс.
— Ні, дякую. Я поснідав.
— То ти гостюєш у цього малого Купера?
— Так.
— То збиточник. Я йому заборонила курити, але хіба дитина послухається...
— Ви не будете проти, коли я закурю?
Дояреві трохи відлягло, й він сподівався, що від сигарети стане ще легше.
— Роби, що хочеш, — знизала вона плечима. — Нині кожен робить, що собі хоче.
Дояр закурив. Пси глухо загарчали на чиркання сірника й засвітили очима проти полум’я.