Трохи полежавши, Дояр всівся. Надів шкарпетки, взув туфлі та глянув на годинник. Цокає, хоч розбите скельце й зігнута секундна стрілка. Що ж, пора рушати.
Дояр попрямував до пагорбів. Зрадливі, як і дзюркіт струмка, вони були значно далі, ніж гадалося. Хто б міг подумати, що так важко буде пробиратися цілиною поміж дерев і кущів. Дояр завжди уявляв ліс як щось схоже на міський парк чи плеканий гайок на острові Гоноре, де він ще змалку вибирався на прогулянки. Там були дуже вигідні стежечки й алейки. «Узяв в оренду чотири гектари пралісу й усе повикорчовував», — так казали люди, описуючи початок хазяйнування старого Мейкона Деда. Повирубував? Повикорчовував? Ось цю чортівню, крізь яку я ледве проліз?
Навіть у мокрій сорочці Дояр обливався потом. Ногам почало даватися взнаки гостре каміння. Поступово рівнина перейшла на пологий узвіз з кущами й деревцями, над яким нависала кам’яна стіна. Дояр ішов вздовж неї й видивлявся, де тут печера. Повернув на південь. Узвіз став стрімкіший, деревець поменшало. Й ось нарешті чорний отвір у крутосхилі. Метрів сім над головою. Важко до нього видряпатися, тим важче, що підошви туфель дуже ковзкі. Добре, що хоч нема небезпеки зірватися. Дояр витер рукавом піт з лоба, розв’язав чорну вузьку краватку й сховав її в кишеню.
В роті знову був той самий солоний смак. Схвильований, повен надії знайти те, що шукав, Дояр притулив долоні до теплого каменя, щоб осушити піт. Спали на гадку жалісні голодні очі старих чоловіків, спраглих почути хоч словечко про дивовижний успіх наймолодшого Мейкона Деда; навернулися на думку білі люди, що, розтрощивши дідові голову, гуляли собі в садочку й їли джорджійські персики. Дояр глибоко відітхнув і поліз угору.
Тільки-но поставивши ногу на перший камінь, він зачув гроші. То був не запах. То було щось, мов солодощі, любощі. Як миготливі вогники. Як музика скрипок і фортепіано. Те саме Дояр відчував, стоячи під сосною біля Пілатиного дому; ще гостріше відчуття було, коли місяць освітив зелений мішок — обіцянку, що от-от мала сповнитися; і найгостріше — коли Дояр з мішком у руках м’яко зіскочив на підлогу. Лас-Веґас, закопані скарби, круп’є, касові віконця на іподромі, нафтові фонтани, хрускотливі долари, маєтки, тоталізатор. Аукціони, банкові сховища, безліч героїну. Тоді кам’янієш, трусишся, пересихає в горлі, пітніють долоні. Наполегливість, відчуття, що всіх здолаєш або прихилиш на свій бік. Чоловіки мовчки встають і луплять козирною дамою об стіл, аж їй в’язи скручуються. Жінки, прикусивши нижню губу, ставлять червоні фішки на пронумеровані поля. Охоронці, студенти-відмінники не зводять очей з комбінацій цифр на дверях банкових сховищ і роздумують, чи далеко ці останні, заповітні двері. Перемога. Ніщо на світі не зрівняється з нею.
Дояр пожвавішав. Спинався крутосхилом, втискав коліна у виїмки, вимацував пальцями виступи, яких можна вчепитись. Ні про що не думав, знай ліз і ліз. Нарешті став на висоті семи метрів, біля самого входу. І помітив, що сюди веде протоптана стежинка. Якби так не квапився, то міг би натрапити на неї раніше. Цією стежинкою ходили мисливці, тато й тітка. Ніхто з них не шматував одежі, видираючись на верхотуру.
Спершу Дояр нічого не бачив у печері. Осліпила його пітьма. Позадкував до входу, заплющив очі, тоді знову ввійшов. Тепер уже міг відрізнити долівку й стіни. Ось кам’яна полиця, де спали діти, набагато більша, ніж він собі уявляв. На долівці залишилися сліди по вогнищах, біля входу стояло кілька валунів, один із них химерно роздвоєний вгорі. Але де лежали кістки? Серс сказала, що тіло занесли сюди. Мабуть, трохи далі, там повинна бути неглибока яма. Дояр не мав ліхтарика, сірники промокли, та він таки спробував знайти хоч кілька сухих. Чиркав-чиркав, але тільки два з них зашипіли. Тим часом очі трохи призвичаїлися до мороку. Схилившись, він мацав поперед себе паличкою, виламаною з куща, що ріс біля входу, й неквапно просувався вперед. Пройшовши яких десять-п’ятнадцять кроків, помітив, що печера звужується. Стелі не було видно. Дояр спинився й рушив праворуч. Тернувся рукою до стіни, збив сухий кажанячий послід й повернув вліво. Тут кінець палички завис у порожнечі. Дояр знову спинився й сягнув нижче, поки намацав дно. Орудуючи паличкою, намацав і стінки ями. Була трохи більш як півметра завглибшки й зо три метри завдовжки. Гарячково порпаючи паличкою по дні, натрапив на щось тверде, потім на щось ще твердіше. Ковтнувши слину, він став навколішки. Напружував зір, як міг, але нічогісінько не бачив. Раптом Дояр згадав, що в кишені жилетки є запальничка. Відкинув паличку й поліз у кишеню, очманілий від запаху грошей — миготливих вогнів, музики фортепіано. Вийнявши запальничку, благав Бога, щоб засвітила. З другої спроби спалахнув вогник. Дояр видивлявся на дно. Світло згасло. Ще раз клацнув важільцем і захистив долонею тремкий пломінець. В ямі лежали камені, дошки, сухі листки, навіть жерстяний кухлик. Золота не було. Розпластавшись на животі, тримаючи в одній руці запальничку, Дояр переривав другою рукою все, що тут лежало. Гріб, вимацував, тягнув до себе й відсовував. Надаремно. Не було тут округлих, як голуб’яче воло, набитих золотом мішечків. Нічого, крім сміття. Взагалі нічого. Не тямлячись, Дояр завив довгим «о-о-о-о-у-у-у!!!» понад ямою. Сполохані кажани залопотіли крилами над головою та щезли в темряві. Налякали й водночас отямили його. Скочив на ноги, підметка правої туфлі відірвалася від м’якої, добре вичиненої козлячої шкіри. Пустився навстриб із печери, високо задираючи ногу, щоб не перечепитися відірваною підошвою.