Надворі, у світлі дня, він спинився й передихнув. В очах пекло від пилюки, сліз і сліпучих променів сонця, але Дояреві, розлюченому й розчарованому, не до того було, щоб їх витирати. З розмаху жбурнув запальничку. Описавши круту дугу, впала в зарості біля підніжжя пагорба. Пошкутильгав стежкою, навіть не дивлячись, куди вона веде. Ішов, куди ступають ноги, й опинився біля струмка. Над мілким — виразно видніли камінчики на дні — й нешироким, метрів чотири, руслом лежала дощана кладка. Дояр сів, підв’язав підметку чорною вузькою краваткою, а тоді перейшов кладкою струмок. По той бік у лісі була стежка.
Доярем тіпало з голоду. Справжнього. Не такого собі недоситу з переситу, коли кортить чогось смачненького. Справжнього голоду: якщо зараз же, цієї миті не роздобудеш чогось їстівного, то згинеш на місці. Дояр кинувся шукати — в кущах, в гіллях дерев, на землі — ягід, горіхів, будь-чого. Але не знав, що шукати, де воно росте а як виглядає. Шлунок корчився у спазмах. Трусячись, Дояр зірвав кілька листків і кинув у рот. Хоч гіркі, як жовч, проте жував їх, випльовував і брав інші. Згадалося про сніданок, що подала місіс Купер, яким тоді погидував. Яєчня, щедро полита смальцем, свіжо вичавлений апельсиновий сік з м’якоттю й зернинками, що плавали в ньому, грубо накраяні скибки бекону, біла гаряча гора вівсянки й бісквіти. Місіс Купер старалася, як уміла й могла, але — мабуть, через те, що попереднього вечора перепив віскі — Дояр змусив себе лише на дві чашки чорної кави й два бісквіти. Від решти його нудило, а те, що з’їв, залишилося біля дверей дому Серс.
Забравшись у густий підлісок, він сердито відкинув віти й побачив перелаз. А там далі — дорога. Асфальт, автомобілі, обгороджені парканом поліційні пости. Цивілізація. Дояр глянув на небо. Треба прикинути, котра тепер година. Сонце пройшло десь чверть своєї пополудневої путі. Мабуть, перша, не менше. Небіж досі вже приїхав і поїхав назад. Дояр дістав із задньої кишені портмоне. Потемніло від вологи, але всередині було сухе. П’ятсот доларів, водійські права, клаптики паперу з телефонними номерами, картка соціального страхування, корінець авіаквитка, квитанції з хімчистки. Подивився в один і в другий бік дороги й пішов у південному напрямку, де, як гадав, і є Данвілл, сподіваючись під’їхати першою-ліпшою попуткою. Докучав голод, боліли ноги. Лише третя попутня машина загальмувала — «Шевроле» 1954 року, й чорношкірий водій розглядав Дояреву одежу з такою самою цікавістю, як і Небіж. Чи то не бачив дірок на коліні й під пахвою, обв’язаної краваткою туфлі, листя на Дояревій голові й забрудненого костюма, чи то не зважав на все це.
— Вам куди, приятелю?
— До Данвілла. Чи принаймні якнайближче до нього.
— То сідайте. Я не до самого Данвілла, звертаю на Бафорд, але вам таки ближче буде.
— Дуже добре, — відповів Дояр, замиловано дивлячись на сидіння в машині. Сівши й сперши натомлені плечі на м’яку нейлонову спинку, він полегко зітхнув.