з Бар'єру. Особи ж його основних клієнтів приховувались за сьома печатками. Сидорович скуповував всі знайдені в Зоні артефакти і бойові трофеї, користуючись дуже гнучкою системою розцінок. У нього
завжди можна було розжитися аптечками, набоями, зброєю, батареями а також усно підписатися на надання специфічних послуг за окрему винагороду, використовуючи власні сталкерські таланти. Розповсюдження
подібних чуток широкого розвитку не знайшло, хоча місцева горілка «Козаки» трохи цьому й сприяла. Але всі, розуміли, що на практично найвійськовішій території світу порядки були встановлені відповідні. Факт - було те,
що конкуренти Сидоровича на Кордоні довго живими по Зоні не ходили. Та все ж це не заважало вічному оптимізму торговця, який незмінно зустрічав кожного, хто заходив до нього «у справі»,
широкою усмішкою Діда Мороза.
Загальне підвальне приміщення було великим замкнутим простором з десятком круглих обшарпаних столиків, серед яких не було двох однакових . На дерев'яних стінах висіли плакати, один з яких демонстрував пошарпаний, невідомо яким чином збережений календар, на 1986 рік. За поспішно збитою стійкою
сидів бармен Шпіль, бритоголовий, довгов'язий і худий кришнаїт що вмудрився приплести власні переконання до світу Зони. Обслуговував він з вічно здивованим виразом обличчя, яке, здавалося,
повинне було додати йому якусь натхненність. Втім, дійсно додавало.
Меню великою різноманітністю не відрізнялося, так само як і постійністю: консерви, баночне тушковане м'ясо, хліб, не старіший за два дні, який казна-звідки
взявся, різні сорти енергетичних і алкогольних напоїв продовольчі пайки за персональними замовленнями, які Шпиль вміло упаковував в обгортувальний папір. В інший день в барі можна
було навіть поїсти гарячої, щойно приготованої смаженої картоплі з дурманячим запахом курятини витікаючої від розігрітого окорочка. Сидорович знав, як підтримати репутацію закладу, заразом зрубавши чималу кількість капусти.
Власне, валютою в барі і в інших місцях були особливим чином помічені радяньські карбованці. Їх введення в обіг на території української Зони було куди більш простою операцією, ніж розробка будь-якого іншого способу
встановлення товарно-грошових відносин, які є підвалинами будь-якої більш-менш прийнятної стабільності.
Народу, як завжди, було повно. За столиком в кутку розташувалося четверо сталкерів з клану «Долг» — суворої і серйозної
напіввійськової організації, що ставила собі за мету захист світу від Зони і зрештою її повне знищення. Якщо Зону умовно вважати державою, а карбованці валютою, то «долговці» були її армією, міліцією і службою безпеки одночасно.
Інший столик, ближче до входу, був зайнятий двома ветеранами Зони, навкруги яких групувалося шестеро молодих, хто сидячи,
хто стоячи. Звали ветеранів Труба і Тесляр. Попиваючи придбане новачками пиво, Труба вдоволено крякав і гордим поглядом поблажливо поглядав на обличчя своїх спонсорів, дозволивши Теслярю удосталь просторікувати
про Зону. Теми були звичайні: Бар'єр, Заслін, Моноліт.
— Невже нікому не вдалося проникнути за Заслін? — схвильовано запитав молодий хлопець, тримаючи новенький рюкзак обома
руками.
— Нікому із звичайних людей, малюк, — відповів Тесляр, змовницьки усміхаючись кутом рота. — Осмілюйся, і можливо, ти
станеш першим.
— Значить, хтось все ж таки проходив? — запитав «малюк».
— Ніхто не знає, що є Заслоном і звідки він взявся, — пояснив Тесляр, гасячи цигарку однією рукою і тримаючи в іншій
нову, одночасно підкурюючи із спішно піднесеної запальнички. — Це темна гігантська стіна в Рудому Лісі закриваюча прохід в глиб Зони. Вертольоти через Заслін не літають. Пройти через нього на ту сторону неможливо — він хоча
і схожий на стіну з диму, але щільний, як скриня на горищі твоєї бабусі. Зате звідти пройти можна спокійно. Звідки, по-твоєму
всі ці тварюки беруться? Через Заслін.
— І Ви там були? — запитав інший новачок.
— А як же, — відповів Тесляр, випускаючи кільця диму. — Був, стояв поряд і навіть торкався стволом «Гвинтаря». Шкода,
вирізати цеглинку не вийшло. Подарував би тобі, як нагадування про шкідливість паління.
Всі розсміялися. Сталкер середніх літ в сірому плащі, що сидів біля стійки і акуратно сьорбав каву з невеликої чашки,
поглянув на Тесляра через голову і схвально покивав головою. Потім втупився кудись перед собою і важко зітхнув.
— Додому хочу, — байдуже сказав він.
Ці слова дійшли до сидячого через декілька місць Горіха, який теж розташувався біля стійки. З боків від нього знаходились