— Всі посвітіть сюди.
Пять потужних снопів світла осяяли величезний відсік. Це було кругле приміщення з трьома рівновіддаленими виходами.
В центрі була встановлена якась камера з дверима, на яких був встановлений штурвал — старий, але один з найнадійніших замків.
Марк подивився вниз на сходи і, сунувши руку в кишеню комбінезона, витягнув болт.
— Щось не так? — запитав Горіх.
— Зараз дізнаємось, — відповів Марк і кинув болт вперед і вниз. Приміщення осяяв спалах, аномалія з гучним електричним
тріском поглинула болт, випустивши в сторони десятки блискавок, які миттю потухнули.
— Електра, — сказав Борланд.
— Точно, — підтвердив Марк. — Спускаємося обережно.
Сталкери по черзі зайшли у відсік і перелізли через поручні з правої від входу сторони.
— Де злам? — запитав Горіх. — Ми не могли його пропустити.
Сенатор подумав.
— Посвіти вгору, — сказав він, ні до кого конкретно не звертаючись, але конкретика і не знадобилася — п'ять ліхтарів слухняно
зметнулися до стелі. Всупереч очікуванням Марка, вгорі не виявилося нічого дивного — відсік закінчувався бетонним куполом але метрах в шести розташовувалися ніші в стінах, що йшли углиб, і роздивитися там щось було неможливо.
— Пішов злам, — сказав Сенатор. — Значить, більше і не побачимо. Він не нападе на загін з шести чоловік.
— Як він заліз туди? — запитав Горіх.
— Цілком очевидно, що злетів.
— Злами уміють літати?!
— Не в звичайному значенні, — відповів Сенатор. — Я все більше схиляюся до теорії, що кінцівка злама тримається окремо
від решти організму на силах тяжіння і відштовхування. Якщо злам примусить її піднятися вгору то вона цілком може потягнути за собою його тіло, відчого злам поволі злетить, як повітряна куля.
— Чому ж вони тоді не пересуваються таким чином?
— Тобі було б зручно? Ось і зламу теж ні. Фізично він влаштований як людина, в усякому разі, кісткова система. Принцип
пересування стандартний, як у людей. Думаю, політ на кінцівці — процес хворобливий.
Марк підійшов до камери. Над штурвалом розташовувалося віконце, крізь яке нічого не можна було роздивитися. Марк зачекав
і озирнувся на команду, яка розбрелася по відсіку, оглядаючи столи з різними приладами застарілими комп'ютерами і пультами.
— Марк, може, тут ми знайдемо, що тобі потрібно? — запитав Патрон.
— Так, — відповів Марк, сідаючи біля камери, знімаючи рюкзак і відкриваючи його. — Пошукайте документи, записки, і складете
де-небудь на столі. Я зараз підійду.
Переконавшись, що ніхто на нього не дивиться, Марк в темряві дістав з рюкзака Чорний Кристал, загорнений в тканину, і розвернув
його. Відчуття справжнього тріумфу охопило молодого сталкера коли Кристал почав нагріватися і тьмяно виблискувати проблисками, що пробігали усередині нього від одного полюса до іншого.
Відчуття радості пробрало Марка, прогнавши по його тілу декілька хвиль ейфорії від того, що план працював точно, як пісочний
годинник.
Марк стиснув Кристал і той на мить повністю отримав білий відтінок, який тут же став блякти і поступився місцем стандартним
проблискам. Сталкер абияк закутав Кристал в тканину, заховав і закрив рюкзак, який знову закинув на плечі.
— Що там у вас? — запитав він, підходячи до наукового столу.
— Якісь папери, — відповів Технар, розклавши на столі аркуші з віддрукованими цифрами і різною вченою абракадаброю. Патрон
притягнув цілий ворох, але Марк, ледве поглянувши, показав рукою, що йому це не потрібно, і поглибився в документи на столі.
— Щось бачиш? — запитав Борланд.
Марк зупинив погляд на одному із звітів і ткнув пальцем.
— Є, — сказав він. — Це те, що мені було потрібно.
— Значить, можемо повертатися? — запитав Горіх, що світив ліхтарем.
— Так, пора виходити звідси, — підтвердив Марк, відійшов від столу і попрямував до входу у відсік. Потім обернувся і
подивився на сталкерів, все так само стоячих біля столу.
— Що? — запитав він.
— Ти навіть не забереш звіти? — вимовив Борланд. — Ми ж за ними прийшли.
— Я вже проглянув їх і дізнався все, що хотів, — відповів Марк. — Самі документи мені тепер не потрібні. Якщо хто хоче,
можете взяти їх з собою. Може, вдасться продати вченим.
Секунд п'ять сталкери мовчки дивилися на нього, потім Борланд стягнув рюкзак і прийнявся запихати в нього папери, впускаючи
окремі аркуші, які, закручувавшись, падали на грубий гумовий килимок біля столу.
— Візьму, звичайно, — відповів він. — не дарма ж сюди ходити. Хоча мені і дивно, що за стільки років ніхто не узяв їх