Сонце Сонце засліплювало очі, життя в місті входило у своє звичне річище. Віктор відкрив дверцята автомобіля, зібравшись сісти всередину, коли несподівано його погляд впав на протилежний бік вулиці, де височів фешенебельний торговельний центр і де біля входу товклося безліч народу. Це були люди різного віку й достатку, одягнені в ділові костюми та звичайний кежуал, але інтерес серед них викликав лише один персонаж, що безперечно відрізнявся від усіх інших. І хоча він стояв на значній відстані, Віктор без проблем впізнав пана Бове по чорному фракові, тростині та сивому, зачесаному назад волоссю; живого і здорового, попри твердження лікаря, що той помер у лікарні від серцевого нападу.
Майже хвилину Віктор не міг прийти до тями, геть забувши про дану Маркові обіцянку. Він намагався зрозуміти, яким чином пану Бове вдалося обвести його навколо пальця і змусити шукати себе в лісі, тоді як сам він вільно швендяв містом. Невже, антиквар навмисно направив його хибним шляхом з тим, щоб мати час збути вкрадений ним рукопис якомусь ділязі? Чи він був звичайним божевільним, яких Віктор чимало зустрічав у суді? Нерідко такі особи живуть за своїми власними законами й не бачать нічого поганого в привласненні чужого майна. Водночас вони стають дуже агресивними та непередбачуваними, якщо їх заганяють у глухий кут. І це теж слід було брати до уваги, як беруть до уваги стихійне лихо, що здатне завдати чималого збитку.
Віктор зачинив дверцята та кинувся через дорогу, безпосередньо крізь щільний потік автівок. Ніби відчувши в повітрі приховані вібрації, ожив і пан Бове, який у свою чергу попрямував до входу в торговельний центр і який досяг його за лічені секунди. Увесь цей час Віктор не випускав антиквара з поля зору, а коли опинився всередині будівлі, відразу почав оглядатися навколо. Він не бував тут раніше, тому мимоволі задивився на величезні люстри під стелею, дзеркальну підлогу з кольоровою мозаїкою та фонтан у вигляді казкового замку в центрі зали. Біля фонтана зграйками бігала малеча, а безтурботні матусі за столиками насолоджувалися вранішньою кавою. Трохи далі, поряд з прозорим ліфтом, містився ескалатор, що вів на наступні поверхи.
Раптом Віктор помітив на ескалаторі пана Бове. Він неспішно підіймався вгору та виглядав абсолютно спокійним. Мабуть, антиквар не підозрював про переслідування, що давало шанс непомітно наблизитися до нього. Віктор пройшов повз фонтан, обігнув ліфт і, намагаючись не привертати до себе зайвої уваги, теж стрибнув на ескалатор. У цю мить пан Бове досяг другого поверху та зник з очей. І хоча подітися йому було нікуди, Віктор вирішив не ризикувати. Він буквально злетів по східцях вгору. Проте картина, що йому відкрилася, одразу вгамувала увесь його запал: пан Бове не лише дивовижним чином збільшив відстань між ними, але й продовжував віддалятися зі швидкістю реактивного літака. І це при тому, що під час ходіння він спирався на важку масивну тростину.
Віктора знову охопили погані передчуття. В голові роїлося купа питань. Як, дідька лисого, старому це вдалося? Невже і тут не обійшлося без потойбічних сил, які буквально йшли по п'ятах? Чи те, що сталося, мало цілком правдоподібне пояснення, і йому дійсно слід було звернутися до психіатра?
Тим часом пан Бове зупинився біля однієї з вітрин, трохи повитріщався на неї, відчинив двері крамниці та зник всередині. Віктор же, тільки втупившись у вітрину носом, зрозумів, що перед ним магазин дитячих іграшок — один з тих, де дітлашня пропадає цілодобово, — і не повірив своїм очам. Він міг з легкістю прийняти антиквара за маніяка-вбивцю чи, наприклад, за жахливого демона з самих глибин пекла. Але уявити його щасливім дідусем, який усаджує на коліна рожевощокого онука, йому ніяк не вдавалося.
— Цікаво, що ти тут забув? — вголос вимовив Віктор, не відриваючи погляду від іграшок за склом.
Це нагадало йому випадок з власного дитинства. Того ранку його, п'ятирічного хлопчика, вперше привели до крамниці іграшок і дозволили вибрати подарунок на день народження. Однак його охопило таке хвилювання, що він ледве міг дихати. Врешті-решт маленький Віктор розплакався, не в змозі зосередитися на чомусь одному, тому батьки самі купили йому дуже дорогу залізницю, до якої він не приторкнувся і яка досі зберігалася десь на горищі в обшарпаній, поїденій жуками коробці.
Віктор насилу відірвав погляд від вітрини, вхопився за масивну ручку та потягнув двері на себе. Над його головою задзеленчав крихітний дзвоник.
Крамниця виявилася завеликою і, щоб обійти її всю, знадобилося б немало часу. Всі полиці та стелажі тут були заставлені різноманітними іграшками, а стіни прикрашали візерунки з кольорових гірлянд. У центрі зали на спеціальній підставці стояв макет піратського корабля, біля якого безперестанку зупинялися маленькі покупці, щоб повитріщатися на нього. Десь зверху лилася тиха музика.