Віктор непомітно прослизнув углиб приміщення та обвів поглядом стелажі, шукаючи пана Бове. Йому хотілося захопити антиквара зненацька, щоб як слід налякати його, і, тим самим, підтвердити серйозність своїх намірів. Адже старий міг і не мати при собі рукопис. А витягнути з нього зізнання не означало, що він охоче поверне теку. І хоча тепер, завдяки флешці, у зниклому екземплярі не було крайньої потреби, Віктор не збирався відступати. Для нього це перетворилося у щось на кшталт вендети. До того ж, йому дуже кортіло отримати пояснення відносно подій на дорозі, в яких пан Бове брав безпосередню участь.
Обминувши черговий стелаж з іграшками, Віктор опинився у секції ляльок, та раптом земля втікла у нього з-під ніг: біля полиці, спиною до нього, стояла Каміла. На ній була та сама сукня, що і вранці. Вона притискала до себе неймовірних розмірів ляльку, схожу на велетенське немовля. Якби Віктору довелося на вулиці зіткнутися з Папою Римським чи, скажімо, в метро побачити живого Елвіса Преслі, це справило б на нього менше враження, ніж зустріч з власною дочкою. Яким чином Каміла опинилася в крамниці та, найголовніше, чому? Сьогодні в її шкільному театрі мала відбутися генеральна репетиція вистави, де вона грала одну з головних ролей. До речі, підготовка до неї тривала багато місяців, а прем'єра очікувалася вже завтра. Тому повірити, що вона погодилася проміняти найважливішу подію у своєму житті на чергову ляльку, Віктор не міг.
— Каміла, що ти тут робиш? Чому ти не в школі? — він підійшов ближче та торкнувся її плеча.
Дитина повернулася до нього обличчям, і знову Віктор ледве не зомлів: перед ним стояла не Каміла, а та сама дівчинка, яку він збив учора на дорозі. Вона перелякано дивилася на нього своїми величезними, схожими на коштовні камені очима, котрі бувають лише у малечі, і ніколи — у дорослих, та немовби казала: «Не сваріть мене, будь ласка! Я просто хотіла погратися з цією милою лялечкою!»
Віктор відступив трохи назад, щоб не налякати її. Всередині нього вирував справжній ураган.
— Привіт, не бійся мене. Як тебе звуть? — м'яко вимовив він. — Ти тут сама?
Відповідь несподівано прийшла з іншого боку.
— Що вам треба від моєї дочки? — почув він позаду, а коли обернувся, то побачив перед собою пухленьку жіночку з розшарілим обличчям. В руках вона стискала лаковану дамську сумку та дитяче пальто. Судячи з усього, це була мати дівчинки.
Вона виглядала доволі молодою, хоча її зовнішність і не відрізнялася особливою привабливістю. Довгий гачкуватий ніс і ретельно нарум'янені щоки — ось все, що Віктор встиг помітити, якщо не враховувати яскраво-фіолетового плаща, від якого рябіло в очах.
— Негайно відійдіть від неї. Інакше я викличу охорону! — вона закрила дівчинку своїм могутнім торсом, схожим на круїзний лайнер.
— Запевняю вас, в цьому немає потреби! Я прийняв вашу дочку за свою, — почав виправдовуватися Віктор, ніби його спіймали за чимось непристойним.
— Що ви мені голову задурюєте! — ще голосніше зарепетувала жінка. — Я добре бачила, як ви до неї чіплялися.
На це Віктор не знайшов, що відповісти, і тільки з досади закусив губу. З одного боку, йому дуже хотілося побалакати з дівчинкою та переконатися, що це насправді вона. Але з іншого — він вважав безглуздим сперечатися з її божевільною матусею й, тим більше, доводити абсурдність звинувачень на свою адресу. До того ж, одне лише нагадування про вчорашні події могло видати його як винуватця аварії. Тому найрозумнішим у цій ситуації було залишити все як є та якомога швидше піти звідси, змирившись, що зустріч з паном Бове тепер навряд чи відбудеться. І взагалі, йому слід було викинути все з голови. Стерти як крейду з дошки спогади про вчорашню ніч і зосередитися на поточних проблемах. А саме — на майбутньому засіданні колегії, а також на флешці, яка поки лежала у кишені джинсів і яку ще належало доправити Марку.
Віктор розвернувся та попрямував геть з магазину. Настрій у нього був препаскудний. Він швидко спустився ліфтом на перший поверх, перетнув хол і вже майже досяг виходу на вулицю, коли його зупинив поліціант.
— Ваші документи, будь ласка, — звернувся він до Віктора, при цьому його обличчя виглядало незворушним.
— А в чому справа?
— Звичайна перевірка, — судячи з усього, правоохоронець не збирався нічого пояснювати.