— Повторюю тобі ще раз, я не бажаю зараз про це говорити, — її голос помітно затремтів. — Я маю повернутися до Каміли.
— І що ти їй скажеш? Що у татка поїхав дах і тому він придушив її кота?
— Вікторе, негайно припини!
— Але ж ти думаєш саме так, чи не правда?
— Все, я не бажаю більше цього слухати, — Ельза спробувала обійти його, але він схопив її за руку.
— Я тебе нікуди не відпускав!
— Що ти робиш? — почала вона вириватися.
— Ельзо, чому ти так поводишся зі мною? — не звертаючи увагу на опір, Віктор продовжував з силою стискати її лікоть. — Хіба я недостатньо працюю, щоб ви з Камілою ні в чому собі не відмовляли?
— Мені боляче! Відпусти мою руку!
— Але ж ти дай мені відповідь, дай...
Швидше розсердившись, ніж відчуваючи страх, Ельза вліпила йому ляпаса, який подіяв на нього як холодний душ.
— Ти що, збожеволів?
— Вибач, я не хотів тебе налякати, — Віктор відпустив її руку та сів у крісло. Увесь його гнів миттєво випарувався. Зараз він виглядав наче побитий собака. — На мене щось найшло. Але ти ж знаєш, я б ніколи не завдав тобі шкоди.
— Гаразд, проїхали, — трохи заспокоїлася Ельза, — вважатимемо, що інцидент вичерпано. Я зараз піду до Каміли, а ти, будь ласка, прибери з підвалу Фелікса. Його треба буде десь поховати.
— Може, в нашому садку за будинком?
— Я не проти. Тільки закопай його якнайглибше, щоб сусідські собаки не винюхали.
— Щодо цього не турбуйся, — запевнив її Віктор. — Я зроблю все, як треба.
Ельза вийшла, і він залишився в кімнаті на самоті, не в змозі позбутися думок, які відразу полізли у голову. Може, він дійсно вбив бідолашного Фелікса, а потім геть про це забув? Судячи з тієї концентрації негативу, що вирувала в середині нього та випліскувалася назовні, це було цілком ймовірно. Адже Ельза не зробила нічого поганого і лише висловила свою думку з приводу жахливої знахідки. Чому ж тоді її слова так зачепили його? Звідки в ньому стільки агресії, і чи не означає це, що його місце саме у божевільні? Чи він у порядку, а в будинку справді хтось побував? Але хто та з якою метою? Грабіжники, що хотіли поживитися чимось цінним? Чи звичайні покидьки, які з незрозумілої причини вбили Фелікса? А може, їх справжньою ціллю був не кіт, а, наприклад, сам Віктор, і Фелікс просто потрапив під руку. Тоді все виглядало набагато гірше, і йому, безумовно, варто було це перевірити.
Насамперед Віктор ретельно обстежив вхідні двері, а також двері до палісадника, але нічого не знайшов — ні свіжих подряпин, ні інших ушкоджень. Потім він по черзі зазирнув у всі приміщення на першому поверсі, перевірив сигналізацію на предмет стороннього втручання та нарешті зупинився біля входу в підвал, куди вели маленькі дверцята під сходами. Зазвичай вони були замкнені на замок, проте зараз ключ стирчав зовні, і неважко було здогадатися, що його забула Каміла, коли вибігала з підвалу. Внутрішній голос підказував Віктору, що видовище, яке на нього очікує, навряд чи виявиться приємним. Так і сталося. Коли він зійшов сходами униз та наблизився до того місця, де зберігалися коробки з різним мотлохом, його очам відкрилася по-справжньому жахлива картина.
Фелікс висів між двома стійками для інструментів і був увесь обмотаний тонким металевим дротом. Дріт місцями впивався йому в тіло, тому його хутро було буквально просякнуто кров'ю. Кров також виднілася на підлозі у вигляді калюжі, яка вже встигла перетворитися на руду пляму. На перший погляд все виглядало, мов нещасний випадок, але це лише на перший погляд. Дріт кріпився до стрижня у стіні на висоті півтора метра від землі, і важко було уявити, щоб Фелікс сам вліз у цю смертельну пастку. Тобто хтось навмисно підвісив його туди.
Віктор відчув, як нудота підкотила до горла. За допомогою кусачок він звільнив тіло кота від дроту, загорнув його у шматок целофану та, прихопивши з собою лопату, виніс на подвір'я. Дощ припинився, але копати вологу землю все одно виявилося важко, особливо в темряві: Віктор не став запалювати ліхтар, щоб не привертати увагу сусідів. На все про все йому знадобилося понад годину, після чого він повернувся до будинку, де було тихо — вочевидь, Ельзі вдалося заспокоїти Камілу. Натомість Віктору спати не хотілося, тому він попрямував у свій кабінет, відкупорив пляшку коньяку, налив трохи у високу склянку та з насолодою випив. П'янка хвиля вдарила у голову, і він почав подумувати, чи не влаштуватися спати прямо тут, на канапі, коли несподівано задзвонив телефон. Це була Клара, якій він залишив для зв'язку свій номер.
— Вікторе, це жахливо! — швидко заговорила вона без жодної передмови. — Здається, літак Марка розбився.