Віктор понурив голову й знесилено поплентався до будинку. Останній пазл став на своє місце. У кабінеті він вилив залишки коньяку в широкий келих, випив усе одним ковтком, а потім підійшов до письмового столу і сів на своє робоче місце. Зараз кабінет здавався йому якимось незатишним, навіть чужим, кожна деталь інтер'єру викликала почуття відрази. І тут він згадав про ключ, який все ще лежав у нього в кишені. Віктор вставив його у замкову щілину нижньої шухляди — єдину що мала таку, — і був здивований, коли ключ з легкістю провернувся. На дні шухляди лежав револьвер. Сріблястий, блискучий, такий самий, який був у батька, і це чомусь подарувало йому неймовірний спокій. Все вірно, так і має бути. Пісок наповнив склянку по вінця, тому настав час пройти шлях спокути. Віктор приклав револьвер до скроні, закрив очі та натиснув на гачок. Грім пострілу нищівною хвилею прокотився будинком. А в цей час за вікном повільно підіймалося сонце, забарвлюючи небо у колір бірюзи, та зароджувався новий день, який мов ковток свіжого повітря дарував усім стражденним нові надії.
Епілог
Віктор прокинувся від того, що на письмовому столі задзвонив телефон, і насилу розплющив очі. Хто б це не був, йому ні з ким не хотілося спілкуватися — його думки десь блукали, а неслухняне тіло відмовлялося підкорятися. Він повільно піднявся з крісла, вийшов у коридор і, трохи поміркувавши, вирушив у бік кухні. Зараз вона потопала в яскравому сонячному світлі, хоча тут все виглядало як завжди — навіть порожня котяча миска стояла на своєму законному місці. Віктор звичним рухом увімкнув кавоварку й одразу відчув голод, оскільки не мав ріски в роті з учорашнього ранку. В холодильнику знайшлися шинка та сир, і він уже почав намощувати бутерброди, коли подзвонили у двері. Віктор здригнувся й завмер на місці: що, коли він не відкриє? Але пролунав новий дзвінок, а потім ще і ще, і стало зрозуміло, що відкрити все ж таки доведеться.
У передпокої панувала тиша та приємна вранішня прохолода. Дзвінки припинилися, однак за дверима хтось перебував — Віктору було добре чути сопіння. Він клацнув замком, і тут йому ледь не зробилося погано: на порозі стояв ніхто інший, як Марк Гудвин у всій своїй стодвадцятикілограмовій красі, з пишною чуприною, у дорогому світлому плащі зі свіжими плямами від кави та в запилюжених черевиках.
— Ну нарешті, — невдоволено буркнув приятель і без запрошення вкотився кулею для боулінгу до передпокою. — Ти чому не брав слухавку? Не чув дзвінка? Сподіваюся, ти пам'ятаєш, який завтра день.
— Я... — Віктор доклав чимало зусиль, щоб опанувати себе, хоча це виявилося не так вже й просто — слова міцно застрягли в горлі.
— Гаразд, не звертай уваги. До речі, в тебе є щось пожерти? — Марк протупав по коридору до кухні, вмостився за столом і став роздивлятися бутерброди на тарілці. — Я щойно з літака і голодний як вовк. Можна?
У відповідь Віктор мовчки кивнув.
— О, дякую! — Марк схопив своїм лапищем один з бутербродів, відкусив від нього добрячий шмат та прийнявся з насолодою жувати. — Уявляєш, ці бісові жаднюги з авіакомпанії замість звичайного стейка стали подавати малесеньке куряче крильце. Як тобі? От скажи, чи може доросла людина з непоганим апетитом наїстися одним курячим крильцем?
— Гадаю, не може.
— І я про те!
— А ти що, кудись літав? — наче ненароком поцікавився Віктор, при цьому намагаючись виглядати природно.
— Ну от, приїхали! У Лондоні проходив міжнародний книжковий ярмарок. Ти що, забув? — Марк проковтнув останній шмат першого бутерброда, відсьорбнув каву з чашки Віктора й одразу потягнувся за другим. — Але ти правий, для мене ця поїздка була не з легких після всього, що сталося в серпні. Навіть не думав, що коли-небудь взагалі сяду в літак. Адже на тому рейсі, на який я запізнився, ніхто не залишився живий.
— Ти запізнився на рейс? — від хвилювання у Віктора пересохло у роті.
— Саме так. Ти якраз того дня привіз мені свій рукопис. Пам'ятаєш?
— Рукопис?
Марк перестав жувати й здивовано витріщився на Віктора.