Індіанці зникають — так само, як і з’явилися, — ніби тіні.
І ось їхнє місце займають звірі, велика і різношерста процесія: тут леви, тигри, ведмеді й тьма-тьменна менших тварин, які втікають від них. Усі ці хижаки, навіть людоїди, живуть пліч-о-пліч на своєму улюбленому острові. Зараз у них висолоплені язики, цієї ночі вони дуже хочуть їсти.
Коли вже всі пройшли, з’являється остання постать — велетенський крокодил. Невдовзі ми дізнаємось, на кого він полює.
Крокодил повзе собі далі, натомість знову з’являються хлопчаки, бо вся ця процесія мусить рухатися без упину не знати скільки — аж поки одна з ватаг не зупиниться або не змінить темп. Тоді швидко почне “рости” купа-мала.
Всі пильно стежать за тим, що відбувається попереду, але ніхто не підозрює, що небезпека може насуватися ззаду. Це показує, який справдешній був цей острів.
Першими випали з рухомого кола хлопчаки. Вони посідали на траву на галявині, близенько до своєї підземної домівки.
— Я так хочу, щоб Пітер повернувся, — раз-по-раз нервово повторювали вони, хоч кожен з них був вищий і кремезніший, ніж їхній ватажок.
— Я єдиний тут, хто не боїться піратів, — сказав Ледь-Ледь тоном, який одразу давав зрозуміти, що він тут улюбленець; але якийсь віддалений звук потривожив його, і він поспішно додав: — Але я хочу, щоб Пітер повернувся і розповів нам, що було далі з Попелюшкою.
Вони розмовляли про Попелюшку, і Дуда запевняв усіх, що його мама дуже схожа на неї.
Тільки за відсутності Пітера вони могли поговорити про мамів — на цю заборонену тему, яку він вважав найбезглуздішою у світі.
— Єдине, що я пригадую про свою маму, — розповідав Чубчик, — це як вона повторювала батькові: “О, як би я хотіла мати свою чекову книжку!” Я не знаю, що таке чекова книжка, але я був би щасливий подарувати її мамі.
Якраз у розпалі бесіди до них долинув якийсь далекий звук.
Ви або я, що не звикли до лісового життя, не почули б нічого, а вони почули, і це була зловісна пісня:
І зразу ж загублені хлопчики… Але що це? Де вони? Тут їх більше нема. Навіть кролики, і ті не повтікали б так прудко.
Я розповім вам, де вони поділися. Усі, крім Чубчика, який негайно помчав у розвідку, — у своєму домі під землею, в дивовижній оселі, яку ми відтепер будемо бачити частенько. Але як вони потрапили туди? Бо ж не видно ніякого входу, нема навіть великої каменюки, яку можна було б відкотити і знайти потайний лаз у печеру. Однак пригляньтеся пильніше — і побачите, що тут, на галяві, росте сім великих дерев, і в кожному з них дупло, якраз таке завбільшки, щоб у нього міг пролізти хлопчик. Оце і є ті сім ходів у підземну оселю, які Гак марно шукав стільки днів і ночей. Чи відшукає він їх сьогодні?
Поки пірати просувалися вперед, гостре око Старкі вихопило з темряви Чубчика, що петляв між деревами, як заєць, і піратський пістоль грізно зблиснув. Але залізний кіготь впився йому в плече.
— Капітане, відпустіть! — закричав він, звиваючись від болю.
І ось ми вперше чуємо голос капітана Гака. Це був моторошний голос.
— Спочатку прибери свій пістоль, — прозвучало грізно.
— Це ж був один із тих хлопчаків, яких ви так ненавидите. Я міг би його вбити.
— Це так, але твій постріл вивів би на нас індіанців Тигрової Лілеї. Ти що, хочеш попрощатися зі своїм скальпом?
— Капітане, можна я піду за ним і полоскочу його своїм Джонні Штопором? — патетично спитав Смі. Він любив усе називати якимись гарними, приємними іменами і своїй шаблі дав ім’я Джонні Штопор, бо завжди провертав її в рані. У Смі можна було знайти багато привабливих рис. Наприклад, у нього була звичка після виправи протирати окуляри, а не зброю.