— Це та панна, яка нарешті піклувалась би про нас, — сказав один із Близнюків, — а ти її вбив!
Хлопцям було шкода Дуду, але ще більше їм було шкода себе, і коли він підступив ближче, вони відвернулися від нього.
Дуда побілів як полотно, але на його лиці проступила гідність, якої раніше не було.
— Що я наробив?.. — сказав він замислено. — Коли панна приходила до мене уві сні, я казав їй: “Дорога моя, люба мамонько”, — а коли вона нарешті прийшла насправді, я взяв і застрелив її.
Він поволі пішов геть.
— Не йди, — співчутливо сказали друзі.
— Я мушу йти, — відповів він невпевнено. — Я так боюся Пітера.
І саме в цю трагічну мить усі почули звук, від якого серце мало не вискочило з грудей. Вони почули кукурікання Пітера.
— Пітер, Пітер! — усі впізнали його: він завжди так повідомляв про своє повернення.
— Сховаймо її, — заметушилися діти і поспішно збилися в коло біля Венді.
Тільки Дуда стояв збоку.
Знову пролунало дзвінке “ку-ку-рі-ку!” — і перед ними приземлився Пітер.
— Мої вітання, хлопці! — вигукнув він. Йому завчено помахали руками, і знову запала тиша.
Він насупився:
— Я повернувся! Чому ж ви не вітаєте мене?
Вони повідкривали роти, але вітальні вигуки так і не пролунали. А Пітер пропустив це повз увагу, поспішаючи поділитися грандіозними новинами.
— Друзі, в мене чудові новини! — вигукнув він. — Я нарешті знайшов для вас маму.
Жодного звуку, тільки глухий стук об землю — це Дуда впав на коліна.
— Хіба ви її ще не бачили? — спитав Пітер, і в його голосі забринів неспокій. — Вона якраз летіла сюди.
— От біда! — озвався один голос, а за ним другий: — Який нещасливий день!
Дуда встав.
— Пітере, — тихо сказав він, — я покажу тобі її. — І хоча інші ще заступали Венді, Дуда зробив перший крок зі словами: — Близнюки, відступіться, нехай Пітер подивиться сам.
Відтак хлопчаки розступилися, щоб Пітер міг усе побачити на власні очі; він трохи постояв мовчки — не знав, що робити далі.
— Вона померла, — сказав він збентежено. — Може, їй страшно бути мертвою?..
Він уже думав, було, летіти звідти геть, обернувши все на жарт, щоб тільки не бачити її, і потім ніколи більше й близько не підходити до того місця. Хлопчаки готові були піти за ним, якби він так вчинив.
Але в грудях у Венді стриміла стріла. Пітер висмикнув її і побачив на ній мітку.
— Чия стріла? — суворо спитав він.
— Моя, Пітере, — зізнався Дуда і знову впав на коліна.
— О, підла твоя рука! — вигукнув Пітер і заніс стрілу, щоб вдарити винного нею, як кинджалом.
Дуда навіть не здригнувся. Він випнув груди.
— Бий, Пітере, — промовив рішуче. — Не вагайся.
Двічі Пітер заносив стрілу, і двічі його рука падала.
— Я не можу вдарити, — з острахом сказав він, — щось ніби тримає мою руку.
Всі здивовано втупилися в нього — всі, крім Чубчика, який тим часом радісно дивився на Венді.
— Це вона тримає, — мало не підстрибнув він, — це панна Венді, погляньте: он її рука!
Радий вам повідомити, що Венді підняла руку. Чубчик схилився над нею і шанобливо прислухався.
— Здається, вона сказала: “Бідний Дуда”, — прошепотів він.
— Вона жива, — коротко сказав Пітер.
Ледь-Ледь тут же загорлав:
— Панна Венді жива!
Тоді Пітер став на коліна, схилився над нею і побачив свій подарунок. Пам’ятаєте — жолудь, який вона почепила на ланцюжок і повісила на шию, і так весь час носила?
— Бачите, — сказав він, — стріла влучила ось сюди. Це поцілунок, який я подарував їй колись. І тепер він врятував їй життя.
— Я пам’ятаю, що таке поцілунок, — втрутився Ледь-Ледь. — Дайте-но я подивлюся. Так, справді, це він і є.
Але Пітер його не слухав. Він просив Венді якнайшвидше видужувати, щоб можна було показати їй русалок. Звичайно, вона ще не могла нічого відповісти, бо була страшенно знесилена; зате згори долинали відчайдушні зойки.
— Чуєте? Це Дзенька, — сказав Кудрик. — Вона плаче, тому що Венді вижила.
І тепер вони вже змушені були розповісти Пітерові про Дзеньчин злочин, і ніхто ніколи не бачив Пітера таким сердитим.
— Послухай уважно, Майстринько Дзенько! — закричав він. — Я тобі більше не друг! Забирайся від мене назавжди!
Вона прилетіла до нього на плече і ревно просила пробачення, але Пітер весь час стріпував її. І тільки коли Венді знову піднесла руку, він пом’якшив свій вирок:
— Добре, хай не назавжди, а на цілий тиждень.
Ви думаєте, Майстринька Дзенька подякувала Венді за те, що та врятувала її? О ні, аж ніяк, ні за що вона не бажала собі такої ганьби. Феї справді чудернацькі створіння, і Пітер, який найкраще розумів їх, частенько давав їм лупня.