— Якби ми тільки знали, — зітхнув один із хлопчаків, — які будиночки їй найбільше подобаються.
— Пітере, — кричав другий, — вона поворухнулась уві сні!
— Вона відкриває ротик! — гукав третій, поважно приглядаючись до цього. — Як добре!
— Може, вона збирається співати уві сні? — сказав Пітер. — Венді, проспівай нам, який будиночок ти хотіла б мати.
І тут же, не відкриваючи очей, Венді заспівала:
Вони аж розсміялися від радості, коли почули це, бо, на превелике щастя, дерево, яке вони принесли, сочилося червоним соком, а вся земля довкола була вкрита суцільним килимом з моху.
І під час будівництва маленької хатки у них склалася своя пісенька:
На це вона без зайвої скромності відповіла:
Хлопчаки своїми руками змайстрували вікна і повісили на них великі жовті листки — яскраві, сліпучі. Але троянди?
— Троянди! — суворо вигукнув Пітер.
Уся компанія мерщій взялася уявно вирощувати найпрекрасніші в світі троянди попід стінами. А діти? Щоб випередити Пітерову команду роздобути дітей, вони натомість знову заспівали:
Пітер побачив, що це гарна ідея, і зразу приписав її собі. Будиночок вийшов просто гарнесенький і, безперечно, Венді було в ньому дуже зручно і затишно, хоча хлопчаки, на жаль, тепер не бачили її. Пітер походжав туди-сюди, поправляючи останні штрихи. Ніщо не могло сховатися від його орлиного ока. І навіть коли все-все, здавалось, було готове, він зауважив:
— На дверях нема молоточка.
Їм стало дуже соромно; але Дуда офірував один черевичок з власної ноги, і так з’явився чудовий молоточок для дверей.
Тоді вони вирішили, що це вже справді кінець.
Але ні, нічого подібного.
— Немає комина, — сказав Пітер. — Треба встановити комин.
— Ну звичайно — без комина ніяк, — поважно підтвердив Джон. Пітер зиркнув на Джона, схопив циліндр у нього з голови, вибив дно, встановив на даху — і так циліндр перетворився на комин. Маленький будиночок так втішився, що відразу захотів подякувати, і випустив з капелюха стовпчик диму — замість “спасибі”.
Тепер уже справді і без тіні сумніву все було закінчено. Не залишалося нічого іншого, як тільки постукати у двері.
— Зараз ми всі маємо бути якнайкращими, — застеріг Пітер. — Бо перше враження — найважливіше.
Він зрадів, що ніхто не допитувався у нього, що таке перше враження, — хлопчаки дуже старалися бути найнайкращими.
Він чемно постукав, і весь ліс довкола притих, і всі діти — не чути було ні звуку, тільки Майстринька Дзенька, спостерігаючи з високої гілки, голосно насміхалася.
Хлопчаків непокоїла єдина думка: що зараз станеться у відповідь на стук? І якщо відчинить панна, то на кого вона буде схожа?
Двері відчинилися, і вийшла панна. Це була Венді. Хлопці, всі як один, поскидали шапки. В очах її світився радісний подив, і це був власне той погляд, якого вони й сподівалися від неї.
— Де я? — спитала вона.
Звичайно, першим озвався Ледь-Ледь.
— Панно Венді, — поспішно сказав він, — ми для вас збудували цей дім.
— О, скажіть, будь ласка, що він Вам подобається! — нетерпляче вигукнув Чубчик.
— Прекрасний, гарнесенький будиночок, — сказала Венді, і це були саме ті слова, яких вони й сподівалися від неї.
— А ми — Ваші діти, — вигукнули Близнюки.
І всі вони впали на коліна й простягли до неї руки з благанням: