— Мамусенько! — заверещав Майкл. Він її нарешті впізнав.
— Це — Майкл, — промовила вона і простягнула руки до трьох своїх маленьких безсердечних дітей, яких, думала, їй вже не судилося обійняти. Але ось вона обіймає їх — Венді, і Джона, і Майкла, який уже вискочив з ліжка і кинувся до неї.
— Джордже, Джордже! — закричала вона, коли знову змогла говорити, і пан Дарлінг прокинувся, щоб розділити її щастя, і Нана влетіла в кімнату. Не може бути в світі прекраснішої картини — але ніхто не бачив її, крім маленького хлопчика, що пильно вдивлявся у вікно. В його житті були такі захопливі враження, які й не снилися іншим дітям, але зараз він підглядав через вікно за тією єдиною радістю, якої ніколи не зазнає…
Розділ 17. Коли Венді виросла
Сподіваюсь, вам цікаво знати, що далі сталося з хлопчиками. Вони чекали внизу, щоб дати Венді час розказати про них і, порахувавши до п’ятисот, піднялись нагору. Діти підіймалися сходами, бо думали, що так справлять краще враження. Вони вишикувалися перед пані Дарлінг, знявши капелюхи і всім своїм виглядом показуючи, що вони вже не хочуть носити піратський одяг. Вони мовчали, але їхні очі просили її взяти їх до себе.
Годилось би ще так само дивитись і на пана Дарлінга, але про нього вони забули.
Звичайно, пані Дарлінг відразу сказала, що бере їх до себе, але пан Дарлінг був надзвичайно пригнічений. Діти бачили: він вважає, що шестеро — це трохи забагато.
— Мушу зауважити, — сказав він своїй доні, — що не слід робити необдуманих вчинків. Це було сказано сердито, і Близнюки подумали, що ця злість скерована проти них.
Перший Близнюк був дуже гордий і схвильовано запитав:
— Ви думаєте, пане, що з нами буде дуже багато мороки? Коли так, то ми можемо піти геть.
— Тату! — вигукнула вражена Венді.
Але пан Дарлінг спохмурнів ще більше. Він знав, що поводиться негідно, але нічим не міг цьому зарадити.
— Ми можемо спати по двоє, — сказав Чубчик.
— Я завжди стрижу їх сама, — сказала Венді.
— Джордже! — вигукнула пані Дарлінг, якій було боляче бачити, як її дорогий чоловік показує себе не з найкращого боку.
Тоді він розридався, і правда зі слізьми випливла наверх. Він сказав, що радий всиновити дітей — так само, як і вона, — але надіється, що вони будуть питати його згоди, так само, як і її, замість того щоб вважати його повним нулем у його ж домі.
— Я не вважаю його нулем, — відразу проголосив Дуда. — А ти вважаєш його нулем, Кудрику?
— Ні. А ти, Ледь-Ледю, вважаєш пана Дарлінга нулем?
— Ясно, що ні. Близнюки, а ви що скажете?
І виявилось, що ніхто з них не вважає пана Дарлінга нулем; і він страшенно зрадів, і сказав, що для всіх знайдеться місце у вітальні, якщо вони там помістяться.
— Ми помістимось, пане, — запевнили його хлопчики.
— Тоді йдіть за мною, — гукнув він весело. — Майте на увазі, я не певен, що у нас є вітальня, але ми зробимо вигляд, що вона є, — це майже те саме. Гоп-па-па!
Він, пританцьовуючи, пішов уперед, і дітлахи з вигуками “гоп-па-па!”, пританцьовуючи, пішли за ним на пошуки вітальні. І я вже забув, знайшли вони її чи ні, але, як би там не було, кожному знайшовся куточок, і всі розмістились.
А Пітер ще раз побачився з Венді, перш ніж відлетіти. Навряд чи він залетів у вікно — він, мабуть, нібито ненароком вдарився об нього в польоті, так, щоб вона відкрила вікно і погукала його. Венді так і зробила.
— Привіт, Венді, і прощавай, — сказав він.
— О, мій милий, ти вже летиш?
— Так.
— Пітере, тобі часом не хотілось би сказати щось моїй батькам, — невпевнено сказала вона, — щось дуже приємне?
— Ні.
— Про мене, Пітере?
— Ні.
Пані Дарлінг підійшла до вікна, пильно приглядаючись до Венді. Вона сказала Пітерові, що вони з паном Дарлінгом всиновлюють усіх хлопчаків, і його теж готові всиновити.
— І ви послали б мене до школи? — примружившись, запитав він.
— Так.
— А потім в офіс?
— Сподіваюся.
— І скоро я став би дорослим чоловіком?
— Дуже скоро.
— Я не хочу ходити до школи і вивчати всяку нудоту, — палко сказав він. — Я не хочу бути дорослим чоловіком. Мамо Венді, уявіть: одного разу я прокидаюсь і відчуваю, що в мене росте борода!
— Пітере, — пробувала потішити його Венді, — я любитиму тебе навіть з бородою.
І пані Дарлінг простягнула до нього руки, але він відштовхнув її.
— Відступіться, пані, ніхто не сміє ловити мене і робити з мене чоловіка.