— І не барися, — мовив Ярві, після чого рушив геть від смороду цього місця. Вийшовши на свіже повітря, він глибоко вдихнув із заплющеними очима.
— Ви… наш новий власник?
Анкранова дружина стояла біля нього, засунувши палець під нашийник.
— Ні. Мене звати Ярві, а це Рульф.
— Ми були друзями твого чоловіка, — Рульф скуйовдив хлопчикові волосся, чим дещо його збентежив.
— Були? — перепитала вона. — А де Анкран?
Ярві важко ковтнув слину, гадаючи, як повідомити сумну звістку, добираючи відповідних слів…
— Помер, — просто сказав Рульф.
— Мені шкода, — додав Ярві. — Він загинув, рятуючи моє життя. Навіть мені такий обмін видається несправедливим. Але ви вільні.
— Вільні? — пробурмотіла жінка.
— Так.
— Але я не хочу бути вільною, я хочу бути в безпеці.
Ярві здивовано глипнув на неї, а потім його губи скривилися в сумовитій посмішці. Він і сам завжди хотів тільки цього.
— Якщо хочеш працювати на мене, гадаю, мені придалася б служниця.
— Я нею завжди й була, — відказала жінка.
Дорогою вони спинилися перед кузнею, і Ярві кинув монету на завалені корабельним інструментом козли. То була одна з перших монет нового зразка — кругла, рівненька, з викарбуваним на ній материним суворим обличчям.
— Розкуй їм нашийники, — наказав він.
Анкранові рідні не подякували йому за свободу, але для Ярві достатньою винагородою був дзвін ковальського молота по зубилу. Рульф спостерігав, поставивши одну ногу на низеньку стінку і спершись схрещеними руками на коліно.
— Не мені судити, що справедливо, а що ні…
— А хто взагалі може про це судити?
— …але мені здається, що це добрий вчинок.
— Тільки нікому не кажи: це може зруйнувати мені репутацію, — Ярві помітив, що якась стара жінка по той бік майдану витріщається на нього. Він усміхнувся їй і помахав рукою. Жінка поквапилася геть, бурмочучи собі щось під ніс. — Схоже, тут я став головним лиходієм.
— Життя мене навчило, що немає ніяких лиходіїв. Є лише люди, які щосили намагаються зробити як краще.
— Моє «як краще» виявилося катастрофою.
— Могло бути куди гірше, — Рульф скрутив язик трубочкою і плюнув. — До того ж ти молодий. Спробуй знову. Може, наступного разу вдасться.
Ярві з прижмурцем поглянув на старого воїна.
— Відколи це ти став таким мудрецем?
— Я завжди був неабияк тямовитий, але тебе засліплював власний розум.
— Це звична вада королів. На щастя, мені ще не пізно навчитися самокритичності.
— Добре, що хоч одному з нас ще не пізно вчитися.
— А що ти робитимеш у своїх-то похилих літах? — запитав Ярві.
— Власне кажучи, великий король Утіль запропонував мені місце в його особистій охороні.
— Це вже тхне почестями! Ти погодився?
— Я сказав «ні».
— Справді?
— Почесті — це винагорода для дурнів, а мені щось підказує, що Утіль — це той господар, довкола якого завжди буде повно мертвих слуг.
— Та ти мудрішаєш просто на очах.
— Донедавна я гадав, що моє життя закінчилося, але тепер воно починається знову, і в мене немає надмірного бажання вкорочувати його, — Рульф скоса глянув на Ярві й зустрівся з ним поглядом. — То я собі подумав, може, тобі стане в пригоді колишній сусід по веслу?
— Мені?
— Хіба є щось, чого не зможуть досягти разом однорукий міністр і морський розбійник, найкращі часи якого минули років п’ятнадцять тому?
З останнім ударом молотка нашийник розчахнувся, і Анкранів син підвівся, кліпаючи й потираючи шию. Мати пригорнула його й поцілувала в тім’я.
— Я не сам, — пробурмотів Ярві.
Рульф обійняв його рукою за плече й міцно притиснув до себе.
— І ніколи не будеш, доки я живий.
То було визначне дійство.
Либонь, багато впливових родів із далеких закутків Ґеттландії розлютилися через те, що звістка про повернення короля Утіля ще не встигла їх дістатися, а король уже одружився й таким чином позбавив їх нагоди засвідчити свою важливість на такій вікопомній події.
Певна річ, усемогутній Верховний король на престолі в Скекенгаузі, не кажучи вже про всевіду-праматір обік нього, аж ніяк не втішиться, почувши новини, про що наполегливо застерігала мати Ґундрінг.
Але Лайтлін відкинула всі заперечення легким помахом руки і сказала: «Їхній гнів для мене — порох». Вона знову стала Золотою Королевою. Її слово було закон.
Тому статуї в Залі Богів заквітчали гірляндами з перших весняних квітів, а довкола Чорного престолу барвистими стосами лежали весільні подарунки. Люди тиснулися під склепінням храму, наче взимку вівці в кошарі, аж повітря взялося імлою від їхнього дихання.