Благословенна пара проспівала шлюбні обітниці перед очима богів і людей. Пасма сонячного проміння з-під бані викрешували іскри на блискучих обладунках короля й приголомшливих прикрасах королеви. Усі плескали, хоча, на думку Ярві, Утіль мав нікудишній голос, а мати — не набагато кращий. Потім Бріньйольф пробубонів щонайвигадливіше благословення, яке будь-коли лунало в цьому священному місці, тимчасом як мати Ґундрінг горбилася поруч над своєю патерицею, дедалі більше нетерпеливлячись. У місті, що розкинулося внизу, радісно видзвонювали всі дзвони.
Що то був за щасливий день!
Хіба міг Утіль бути чимось незадоволений? Він дістав Чорний престол, а до того — ще й найкращу дружину, яку тільки міг побажати собі чоловік: сам Верховний король прагнув узяти з нею шлюб. Хіба могла Лайтлін не радіти? На її шиї знову висів оздоблений самоцвітами ключ від ґеттландської скарбівні, жерців Єдиного Божества виволокли з монетного двору, прогнали під канчуками через Торлбю й утопили в морі. Хіба міг не радіти ґеттландський люд? У них тепер були король із заліза й королева з золота — правителі, гідні того, щоб пишатися ними й покладати на них свої надії. Нехай і без хисту до співу, але натомість обоє з двома повносправними руками.
Попри все це щастя — а радше через нього, — Ярві у день весілля матері дістав не набагато більше задоволення, ніж у день похорону батька. Тої події він ніяк не міг уникнути. Цього ж разу, навіть якщо хто й помітив, як він нишком покинув урочистості, то навряд чи сильно засмутився.
Погода надворі краще пасувала його настрою, ніж пересичена пахощами квітів теплінь усередині храму. З сірого моря дув вітер- шукач, що завивав серед зубчатих мурів цитаделі й шмагав обличчя солоними краплями, коли Ярві підіймався вичовганими сходами і блукав порожніми бойовими переходами.
Він побачив її здалеку. Вона стояла на даху Зали Богів, мокра від дощу. Благеньке плаття липло до тіла, волосся несамовито метлялося на вітрі. Ярві вчасно її помітив. Він міг би пройти далі й знайти собі інше місце, щоб похмуро дивитися на небо. Але ноги самі понесли його до неї.
— Королевичу Ярві, — промовила вона, коли він підійшов, віддерла зубами шматочок згризеного нігтя й виплюнула його на вітер. — Яка честь!
Ярві зітхнув. Йому вже набридло останні кілька днів відповідати те саме.
— Я більше не королевич, Ісріун.
— Хіба ні? Твоя ж мати — знову королева, чи не так? І на шиї на ланцюжку в неї хіба не ключ від ґеттландської скарбівні? — Дівчина мимоволі сягнула блідою рукою до грудей, де не було вже ні ключа, ні ланцюжка — нічого. — Хто ж тоді син королеви, якщо не королевич?
— Каліка й дурень? — пробурмотів Ярві.
— Ти був і калікою, і дурнем, коли ми зустрілися, і, без сумніву, залишишся таким до смерті. А ще ти завжди будеш сином зрадника.
— У такому разі в нас із тобою ще більше спільного, ніж ми гадали раніше, — різко відповів Ярві, але відразу ж пошкодував про свої слова, коли побачив, як пересмикнулося її бліде обличчя. Якби життя обернулося трішки інакше, то, можливо, там унизу зараз звеличували б їх двох. Він — на Чорному престолі, вона — поруч, на місці королеви, ніжно тримаючи його суху руку, і очі її сяяли б. І вони пізнали б смак того кращого поцілунку, який вона просила від нього після повернення…
Але сталося так, як сталося. І цілуватися сьогодні вони не будуть. Ні сьогодні, ні будь-коли взагалі. Ярві обернувся й поглянув на розбурхане море, стиснувши кулаки і впершись ними в кам’яний парапет.
— Я прийшов не сваритися.
— А навіщо ти прийшов?
— Я подумав, треба тобі сказати, бо… — Він скреготнув зубами й опустив очі на скарлючену руку, білу на мокрому камені. Бо що? Бо ми були заручені? Бо колись ми щось значили одне для одного? Ярві не міг змусити себе промовити такі слова. — Я вирушаю до Скекенгауза. Щоб скласти іспит на міністра. У мене не буде ні сім’ї, ні спадкових прав… ні дружини.
Ісріун розреготалася. Вітер підхопив її сміх.
— А й справді багато спільного. У мене немає ні друзів, ні посагу, ні батька, — вона обернулася й глянула на нього з такою ненавистю в очах, що йому зробилося недобре. — Його тіло втопили у вигрібній ямі.
Мабуть, Ярві мав би радіти. Він часто мріяв про це. Усі свої молитви й усі зусилля спрямовував на досягнення цієї мети. Зруйнував усе, пожертвував другом і дружбою. Але тепер, дивлячись на обличчя Ісріун, у її червоні очі в темних очницях, він не почувався переможцем.
— Мені шкода. Не його. Тебе.