Її губи зневажливо скривилися.
— Ти гадаєш, твій жаль має для мене якесь значення?
— Ні, ніякого. А проте мені справді шкода.
Він прибрав руки з парапету, обернувся спиною до колишньої нареченої і рушив до сходів.
— Я теж дала клятву!
Ярві спинився. Йому страшенно кортіло піти геть із цього триклятого даху та ніколи не повертатися, але на зашийку йому виступили сироти, і він мимоволі обернувся.
— Що?
— Я поклялася сонцем і місяцем! — Очі Ісріун палали на блідому обличчі, пасма мокрого волосся шмагали її по щоках. — Я поклялася перед Тою-Хто-Судить, Тим-Хто-Пам’ятає і Тою-Хто-Затягує-Вузол. Мої пращури, поховані на березі, будуть мені за свідків. Той-Хто- Дивиться і Та-Хто-Пише будуть мені за свідків. Тепер, Ярві, і ти будеш мені за свідка. Ця клятва буде мені ланцюгом на шиї і рожном у душі! Я помщуся вбивцям мого батька! Ось у чому я поклялася!
Ісріун викривила губи в посмішці, пародії на той усміх, який вона послала йому, коли виходила із Зали Богів у день їхніх заручин.
— Як бачиш, жінка може поклястися тою самою клятвою, що й чоловік.
— Може, якщо вона така сама дурна.
Ярві обернувся й пішов геть.
Менше зло
Навіть ховаючись за край світу, Мати Сонце усміхалася того вечора, коли брат Ярві повернувся додому.
Той день ґеттландці оголосили початком літа. На гарячих дахах Торлбю вилежувалися коти, ліниво перегукувалося морське птаство, а легенький вітерець, зазираючи у відчинені вікна, розносив стрімкими вуличками солоний запах моря.
Зазирнув він і до покоїв матері Ґундрінг, коли Ярві нарешті вдалося каліченою рукою впоратися з важкою клямкою й відчинити двері.
— Блукалець повернувся! — привітала його стара міністерка, відкладаючи книжку на стіл і здіймаючи з нього хмарку пилу.
— Мати Ґундрінг, — Ярві низько вклонився й подав їй чашку.
— Ти приніс мені чай, — міністерка заплющила очі, втягнула в ніздрі ароматну пару, відсьорбнула й проковтнула. Її зморшкувате обличчя розпливлося в усмішці, яка завжди сповнювала Ярві гордістю. — Без тебе все було не так, як раніше.
— Тепер принаймні ви більше не матимете потреби в чаї.
— Ти склав іспит?
— А ви сумнівалися?
— Ні, брате Ярві, хто-хто, а я не сумнівалася. І все ж ти носиш меч, — насупившись, вона глянула на клинок Шадікширрам, що висів у піхвах на його поясі. — Добре слово відбиває більшість ударів.
— Я його ношу, щоб відбивати решту. Цей меч нагадує мені, яку дорогу я пройшов. Міністр стоїть на боці Батька Мира, але хороший міністр знається і з Матір’ю Війною.
— Ха! Правду кажеш, — мати Ґундрінг вказала рукою на стілець біля вогнища, той самий, на якому Ярві так часто сидів, захоплено слухаючи розповіді старої міністерки, вивчаючи мови, історію, таємниці зіллярства і те, як слід поводитися з королями. Невже відтоді, як він сидів тут востаннє, минуло лише кілька місяців? Здавалося, то було в іншому світі. У якомусь сні.
А тепер Ярві прокинувся.
— Я рада, що ти повернувся, — сказала мати Ґундрінг, — і то не лише через чай. У нас із тобою багато справ тут, у Торлбю.
— Схоже, тутешній народ мене не любить.
Мати Ґундрінг стенула плечима.
— Вони вже все забули. У людей коротка пам’ять.
— Пам’ятати — завдання міністра.
— Так, а ще радити, лікувати, казати правду і знати таємні шляхи, шукати менше зло й прагнути до вищого блага, торувати дорогу Батькові Миру всіма мовами, снувати оповіді…
— Хочете, я зісную оповідь для вас?
— Про що ж буде ця оповідь, брате Ярві?
— Про кров і підступність, про гроші й убивство, про зраду і владу.
Мати Ґундрінг розсміялася й сьорбнула чаю.
— Лише такі мені й подобаються. У ній будуть ельфи? Чи дракони? Чи тролі?
Ярві похитав головою.
— Люди й самі здатні на все те зло, яке ми маємо.
— І знову правда. Де ти почув цю історію? У Скекенгаузі?
— Частково. Я віддавна вже працював над нею. Ще від тої ночі, коли помер мій батько. Але тепер, гадаю, вона відома мені від початку й до кінця.
— Знаючи твої здібності, я певна, що це буде чудова оповідь.
— Вас візьме від неї дрож, мати Ґундрінг.
— У такому разі починай!
Ярві нахилився до вогнища, дивлячись на вогонь і потираючи скарлючену долоню великим пальцем. Він думав над цією історією, прокручував її у себе в голові відтоді, як склав іспит, зрікся спадкових прав і вступив до Міністерства. А коли він поцілував у щоку прамати Вексен і поглянув їй в очі — яскравіші й жадібніші, ніж будь-коли, — то збагнув усю правду.