— Я не знаю, з чого й почати.
— Накресли тло оповіді.
— Добра порада, — відказав Ярві. — Як, зрештою, усі ті поради, які ви мені давали. Отож… жили собі Верховний король, молоді літа якого давно минули, і праматір Міністерства, теж далеко не юна дівчинка. Вони, як то часто трапляється з людьми можновладними, заздрісно стерегли свою владу. Якось вони поглянули зі Скекенгауза на північ і побачили там загрозу своїй величі. Загрозу не від визначного чоловіка, що майстерно володіє залізом і сталлю, а від визначної жінки, що майстерно володіє золотом і сріблом. Ця золота королева надумала карбувати монети, усі однакової ваги, і її обличчя було б присутнє під час кожної торговельної угоди в землях Потрощеного моря.
Мати Ґундрінг відхилилася на спинку крісла. Зморшки на її чолі поглибшали.
— Ця історія має присмак правди, — замислено мовила вона.
— Усі хороші історії його мають. Цього мене навчили ви, — тепер, коли початок був позаду, слова полилися самі: — Верховний король і його міністерка побачили, що купці полишають їхні гавані й пливуть до гаваней північної королеви. Щомісяця прибутки їхні маліли, а з тим маліла і їхня влада. Треба було діяти. Убити жінку, яка пряде золото з повітря? Ба ні. Її чоловік — гордий і гнівливий, і потім мати справу з ним не дуже хочеться. Краще натомість убити його, скинути королеву з високого сідала, а тоді забрати до себе, щоб вона пряла золото їм. Так вони й задумали.
— Убити короля? — пробурмотіла мати Ґундрінг, пильно дивлячись на Ярві з-понад чашки.
Він стенув плечима.
— Історії часто мають такий початок.
— Але королів добре охороняють, вони завжди обережні.
— А цей — і поготів. Потрібна була допомога від когось, кому він довіряв, — Ярві присунувся ще ближче до вогню, відчувши його тепло на обличчі. — Тому праматір навчила бронзовокрилого орла казати: «Король мусить померти», — і відіслала його з таким повідомленням до міністерки цього короля.
Мати Ґундрінг кліпнула й поволі-поволі випила ще один ковток чаю.
— Їй дали важке завдання — убити чоловіка, якому вона клялася служити.
— Але ж вона клялася служити також Верховному королю і праматері, чи не так?
— Ми всі повинні їм служити, — прошепотіла мати Ґундрінг. — Зокрема й ти, брате Ярві.
— О, я повсякчас даю якісь клятви. Уже й не знаю, якої з них додержувати. Та міністерка мала таку саму проблему. Але якщо місце короля — між богами й людьми, то місце Верховного короля — між богами й королями… Хоч останнім часом він бачить себе ще вище. Міністерка знала, що йому не можна відмовити. Тож вона придумала план. Замінити короля його поступливішим братом. Прибрати всіх спадкоємців, що могли б завдати клопоту. Провину покласти на давнього ворога з далекої півночі, куди рідко заблуджують навіть думки про цивілізовану людину. Сказати, що від міністерки цього ворога прилетів голуб із пропозицією миру й заманив цього необачного короля в пастку…
— Може, це було менше зло, — промовила мати Ґундрінг. — Може, перед міністеркою стояв вибір: або це, або побачити, як Мати Війна розкидає криваві крила над усім Потрощеним морем.
— Менше зло і вище благо, — Ярві глибоко вдихнув-видихнув, аж заболіло десь у грудях, і згадав чорних птахів, що дивилися на нього з клітки сестри Овд. — Ось тільки міністерка, на яку було покладено провину, ніколи не використовувала голубів. Лише ворон.
Мати Ґундрінг не донесла чашку до рота.
— Ворон?
— Як часто через маленькі недогляди наші задуми розсипаються на порох!
— Ох, ці прикрі дрібнички, — мати Ґундрінг поглянула на чашку з чаєм, і її повіка сіпнулась. Міністерка добре ковтнула, і якийсь час вони сиділи мовчки. Лише весело тріскотіло вогнище й час від часу вистрілювало поміж них іскрами.
— Я припускала, що колись ти це все розплутаєш, — мовила вона. — Але не думала, що так швидко.
Ярві пирхнув.
— Авжеж не швидше, ніж до набігу на Амвенд, де я мав померти.
— Я цього ніколи не хотіла, — сказала стара міністерка, що завжди була йому за матір. — Ти мав скласти іспит, відмовитися від спадкових прав і свого часу зайняти моє місце, як ми з тобою і планували. Але Одем не довіряв мені. Він поквапився. І я не могла завадити твоїй матері посадити тебе на Чорний престол, — вона гірко зітхнула. — А праматір Вексен такий результат, певна річ, анітрохи б не задовольнив.
— І ви дозволили мені вскочити в Одемову пастку.
— Зі щонайглибшим жалем. Я вирішила, що це буде менше зло, — вона поставила порожню чашку біля себе. — Як закінчується ця історія, брате Ярві?