— На нього влаштували засідку тут, у Ґеттландії?
— Видається, що так.
— Не схоже на батька — так прагнути закінчити війну.
— Війну, — хрипко прокричав один із голубів. — Закінчити війну.
Мати Ґундрінг насупилася, утупивши очі в загиджену сірими плямами підлогу.
— Я йому це порадила. Верховний король звелів не діставати мечей із піхов, доки не добудовано його нового храму Єдиному Божеству. Я гадала, що навіть такий дикун, як Ґром-ґіль-Ґорм, не наважиться зламати священну обітницю, — вона стиснула руку в кулак, немов хотіла себе вдарити, потім поволі розтисла його. — Торувати шлях Батькові Миру — це обов’язок міністра.
— Але чому батько не взяв із собою нікого зі своїх людей? Хіба він…
— Мій королю, — мати Ґундрінг поглянула на нього з-під насуплених брів. — Нам час спускатися.
Ярві важко ковтнув, його шлунок неначе підскочив до горла, а рот наповнився гіркотою.
— Я не готовий.
— Ніхто ніколи не буває готовим. Не був і твій батько.
Ярві якось дивно чи то засміявся, чи то схлипнув, а тоді витер сльози тильним боком скарлюченої долоні.
— Мій батько теж плакав після заручин із моєю матір’ю?
— Правду кажучи, плакав, — визнала мати Ґундрінг. — І не один рік.
Вона ж натомість…
Ярві мимоволі булькотнув сміхом.
— Моя неня на сльози ще скупіша, ніж на золото, — він поглянув на стару жінку, що раніше навчала його, а тепер радитиме, стоячи обік нього як королівська міністерка, поглянув на її покраяне добрими зморшками обличчя, на яскраві, сповнені співчуття очі, і перш ніж усвідомив, що каже, прошепотів: — Ви були мені за матір.
— А ти був мені за сина. Пробач, Ярві. Пробач за все, але… це заради вищого блага.
— І меншого зла, — Ярві стурбовано глипнув на оцупок пальця, потім на птахів. Зграя голубів і один великий орел. — Хто ж їх тепер годуватиме?
— Знайду когось, — мати Ґундрінг простягнула йому кощаву руку, щоб допомогти підвестися. — Ходімо, мій королю.
Обітниці
То було визначне дійство.
Либонь, багато впливових родів із далеких закутків Ґеттландії розлютилися через те що звістка про смерть короля Утріка ще не встигла їх дістатися, а тіло короля вже спалили й таким чином позбавили їх нагоди засвідчити свою важливість на такій вікопомній події.
Певна річ, усемогутній Верховний король на престолі в Скекенгаузі, не кажучи вже про всевіду-праматір обік нього, аж ніяк не втішиться, не отримавши запрошення, про що наполегливо застерігала мати Ґундрінг. Але Лайтлін процідила крізь зціплені зуби: «Їхній гнів для мене — порох». Хоч вона вже й не була королевою, а проте ніхто й подумати не міг, щоб назвати її якось інакше, а мовчазний велетень Гурік, що присягнув служити їй довіку, і далі здіймався за її плечем. Її слово було закон.
Жалобна процесія вийшла з Зали Богів і рушила замковим подвір’ям, на траві якого Ярві зазнав свого часу численних невдач. Потім пройшла попід гіллям крислатого кедра — брат часто глузував з Ярві через те що той не міг видертися на дерево.
Молодий король, звісна річ, очолював ходу. Над ним у прямому і переносному значенні нависала тінь матері. За ними, спираючись на патерицю, дріботіла згорблена мати Ґундрінг. Дядько Одем вів королівську челядь, воїнів і жінок у щонайкращих одежах. Позаду, брязкаючи нашийниками, тяглися раби, як і належало, з опущеними в землю очима.
Ступаючи до єдиного виходу з двору, Ярві нервово глянув догори й побачив, як у темряві блиснув нижній край Ревучої брами, що кожної миті готова була опуститися й відгородити цитадель від ворогів. Розповідали, що таке трапилося тільки одного разу, і то задовго до його народження, але Ярві все одно неспокійно ковтав слину щоразу, коли проходив під нею. Важезне громаддя шліфованої міді тримав один-єдиний штифт, і думка про це не діяла на нерви заспокійливо.
А надто коли збираєшся спалити половину своєї родини.
— Ви чудово даєте раду, — прошепотів дядько на вухо.
— Я лише йду.
— Ви йдете, як король.
— Я і є король. Як же ще мені йти?
Одем усміхнувся.
— Добре сказано. Мій королю.
Ярві помітив, як Ісріун теж усміхнулася йому за Одемовим плечем. У руці вона тримала смолоскип, полум’я якого грало відсвітами в її очах і на ланцюжку на шиї. Незабаром на тому ланцюжку висітиме ключ від ґеттландської скарбівні, а Ісріун стане королевою. Його королевою, і думка про це, немов іскорка в темряві, давала Ярві надію серед його страхів.
Вони всі несли смолоскипи. Здавалося, неначе світляна змія повзе крізь дедалі густішу сутінь, хай вітер і загасив половину вогнів, доки хода минула міську браму й дісталася голого пагорба.