Лишаючи в піску звивистий слід від кіля, найдостойніші воїни витягли на призначене місце серед піщаних дюн королівський корабель, найкращий серед усіх тих суден, що стояли на причалі у велелюдній гавані Торлбю — на двадцять пар весел, із високим носом і кормою, оздобленими майстерними різьбленнями, не гіршими за різьблення в Залі Богів. То був той самий корабель, на якому король Утрік вирушив через Потрощене море у славетний набіг на Саґенмарк. Той самий, що, вертаючись назад із перемогою, мало не зачерпував воду бортами, так углибнувши під вагою рабів і здобичі.
На палубі лежали бліді тілá короля та його наступника, лежали на марах із мечів, бо ж Утрікова слава видатного воїна поступалася тільки славі його брата Утіля. Споглядаючи це видовище, Ярві думав тільки про те, що великі воїни помирають так само, як і прості люди.
Хіба що зазвичай швидше.
Довкола мертвих розклали багаті приноси у спосіб, який, на думку молитвопряда, був найбажанішим для богів. Зброю та обладунки, які король здобув у битві. Золоті наруччя, срібні монети. Купи блискучих скарбів. Ярві вклав братові в руку оздоблений самоцвітами кубок, а мати накинула мертвому королю на плечі білий хутряний плащ, потім поклала руку йому на груди. Зціпивши зуби, вона стояла, дивлячись на нього, доки Ярві не озвав її:
— Мамо?
Вона мовчки обернулася й повела його до стільців, розставлених на схилі пагорба. Морський вітер шарпав бурі трави, шмагаючи стеблами ноги жалібників. Ярві вовтузився і звивався, намагаючись усістися зручно на твердому високому сидінні. Праворуч нерухомо сиділа мати, за нею велетенською тінню здіймався Гурік. Мати Ґундрінг влаштувалася на стільці ліворуч, стискаючи в кощавій руці патерицю. Різьблені закрути ельфійського металу оживали у відлисках тріскотливого полум’я смолоскипів.
Ярві сидів між двома матерями. Тою, що вірила в нього, і тою, що дала йому життя.
Мати Ґундрінг нахилилася ближче й тихо промовила:
— Мені шкода, мій королю. Це не те, чого я бажала для тебе.
Та зараз Ярві не міг виявити слабкість.
— Ми всі повинні змирятися з тим, що посилають нам боги, — відказав він. — Навіть королі.
— Насамперед королі, — скрипучим голосом докинула його мати й подала знак.
По дошках застукотіли копита — на корабель завели дві дюжини коней, а потім усіх зарізали, щоб їхня кров омила палубу. Межи всіма була згода: Смерть із належною повагою проведе короля Утріка та його сина крізь Останні Двері, а серед мертвих їх шануватимуть як великих мужів.
Дядько зі смолоскипом у руці виступив перед вишикуваними на піщаному березі рядами озброєних воїнів. У посрібленій кольчузі, крилатому шоломі й червоному плащі, що маяв за спиною, Одем далебі мав величний вигляд — правдивий син одного короля, брат другого й дядько третього. Він урочисто кивнув Ярві, і Ярві кивнув у відповідь, відчувши, як мати схопила й міцно стиснула його праву руку.
Одем підніс смолоскип до приготованих на розпал просмолених трісок. Язики вогню лизнули корабель, і за якусь мить його весь охопило полум’я. Жалісний стогін долинув від юрмищ люду: від поважних і багатих ґеттландців на високих терасах перед мурами Торлбю, від ремісників і купців під ними, від чужоземців і селян іще нижче, від жебраків і рабів, що позабивалися до закапелків, куди не задував вітер, від кожного, хто перебував у тому місці, яке боги призначили йому.
А Ярві ковтнув клубок, що підступив йому до горла, бо нараз усвідомив, що батько вже не повернеться і що тепер йому, Ярві, доведеться бути королем, аж доки його теж не спалять.
Він сидів, змерзнувши й почуваючись зле, оголений меч лежав у нього на колінах. На небі показався Батько Місяць, повиходили зорі, його діти, а корабель палав, палало добро, палала родина Ярві, і полум’я багаття освітлювало обличчя сотень жалібників. Розкидані вогники займались у міських кам’яницях, у плетених з лози халупах, що тулилися за мурами міста, у вежах цитаделі на узвишші. Його цитаделі, хоча Ярві вона завжди здаватиметься в’язницею.
Йому доводилося докладати героїчних зусиль, щоб не заснути. Минулої ночі — як і протягом усіх попередніх ночей, відколи на нього поклали королівський вінець, — Ярві майже не спав. У холодних глибинах роззявленої пащі батькової спочивальні тіні, здавалось, роїлися від страху, а дверей, які він міг би замкнути на засув, не було за давнім звичаєм, бо ж король Ґеттландії становить одне ціле зі своїм королівством і підданцями й не має права нічого ховати від них.