Він рушив, дядькова рука на плечі м’яко скеровувала його. Колони воїнів, наче закуті в блискучу сталь змії, сунули до води. Ярві озирнувся й побачив, як мати схопила Гуріка за кольчугу й, попри всю його міць, притягнула до себе.
— Бережи мого сина, Гуріку, — почув Ярві її здушений голос. — Він — усе, що в мене лишилося.
Відтак Золота Королева зі сторожею, почтом і численними рабами попрямувала назад до міста, тоді як Ярві простував безбарвним світанком до кораблів, щогли яких, наче ліс, хиталися на тлі неба, яке підпливало синцями. Він намагався йти, як батько, завжди охочий до битви. Дарма що ноги підгиналися, у пересохлому горлі дерло, почервонілі очі пекли, а серце переповнювали сумніви. У повітрі досі було чути запах диму.
Батько Мир лишився ридати на попелищі, а Ярві поквапився до залізних обіймів Матері Війни.
Чоловіча справа
Хвилі, що їх народжувала Мати Море, піднімали труп, перевертали його, шарпали за мокру одіж — він сіпався й ворушився, немов силкувався звестись. Хвилі з сичанням відкочувалися назад, волочили тіло за собою та кидали його на берег. Сплутане, у піні й піску, волосся лежало безживне, як жмутки водоростей на гальці.
Ярві дивився на труп, гадаючи, хто він. Чи то пак ким був. Хлопчиком чи чоловіком? Утікав він чи бився хоробро, коли помер?
Яке це тепер мало значення?
Корабель заскрипів кілем по піску, палуба здригнулася. Ярві заточився. Щоб не впасти, йому довелося схопитися за Гуріка. Воїни з глухим стукотом втягли весла, познімали з гаків щити й сипонули через борти на мілководдя, незадоволені тим, що причалили останніми — запізно, щоб зажити собі слави або якоїсь вартісної здобичі. За короля Утріка плавати на королівському кораблі вважалося за найвищу честь.
За короля Ярві честі в цьому не було ані крихти.
Кілька чоловіків узялися за носову линву й витягли корабель далі на берег, повз труп, який кидало прибоєм. Решта зі зброєю в руках уже поспішали до Амвенда. Містечко палало.
Ярві закусив губу, збираючись перелізти через борт бодай із крихтою королівської гідності, але держак позолоченого щита вирвався з кволої руки, заплутався в плащі, і молодий король заледве не полетів сторч головою в солону воду.
— Клятий непотріб! — Шарпнувши ремінці, Ярві послабив їх, стягнув щит із сухої руки й закинув між скринь, що правили веслярам за лавки.
— Мій королю, — промовив до нього Кеймдаль. — Не слід вам бути без щита. Це небезпечно…
— Ти ж бився зі мною. Ти добре знаєш, чого вартий щит у моїй руці. Якщо на мене нападе хтось, кого я не зможу зупинити мечем, найкращий порятунок для мене — це втікати. А втікаю я швидше без щита.
— Але ж, мій королю…
— Він король, — прогуркотів Гурік, запускаючи грубі пальці в сивувату бороду. — Якщо він накаже нам усім кинути щити, так воно й буде.
— У кого дві справні руки — нехай носять, — мовив Ярві, обережно сповз у холодну воду і лайнувся, коли хвиля змочила його по пояс.
Там, де пісок поступався місцем траві, кілька новоспечених рабів, зв’язаних між собою, чекали, доки їх поженуть на котрийсь із кораблів. Згорблені й закіптюжені, бранці дивилися великими очима чи то зі страхом, чи то з болем, чи то з недовірою на людей, які наринули з моря й забрали їхню волю. Поруч ватага ґеттландських вояків розігрувала в кості їхній одяг.
— Ваш дядько Одем просив, щоб ви приєдналися до нього, мій королю, — сказав один із воїнів, після чого підвівся, насупившись, і кóпнув в обличчя якогось старого, що схлипував.
— Де він? — запитав Ярві, у роті йому враз так пересохло, що язик прилипав до піднебіння.
— Нагорі, у фортеці, — воїн вказав на кам’яну вежу, що, здіймаючись над містом, стояла на урвистій кручі, під якою з одного боку лютували хвилі, а з другого — пінилися води фіорду.
— Вони що, не зачинили брами? — запитав Кеймдаль.
— Зачинили, але троє синів міського голови лишилися зовні. Одем перерізав горлянку одному з них і пообіцяв убити решту, якщо брами не відчинять.
— Ось вони й відчинили, — докинув інший воїн і задоволено гмикнув, коли випало потрібне йому число. — У мене нові шкарпетки!
Ярві витріщив очі. Йому ніколи навіть на думку не спадало, що завжди усміхнений дядько може бути жорстоким. А втім, Одем — із того самого сім’я, що й батько Ярві, який зоставив на синові чимало свідчень своєї люті; із того самого, що і їхній потонулий брат Утіль — на саму згадку про його незрівнянний хист до меча у старих воїнів досі зволожувалися очі. Зрештою, іноді під спокійною поверхнею води криються бурхливі течії.