— Прокляття на тебе!
Від гурту рабів відійшла, кульгаючи, жінка — так далеко, як дозволяла мотузка. Закривавлене волосся прилипло до щоки.
— Блядcький король блядської країни, нехай Мати Море проковтне…
Один із воїнів ляпасом повалив її на землю.
— Вирізати їй язика, — сказав другий і, смикнувши за волосся, задер жінці голову, тимчасом як третій дістав ніж.
— Не треба! — крикнув Ярві. Чоловіки похмуро глянули на нього. Той, хто безчестив їхнього короля, безчестив і їх, а тому милосердям тут не виправдатися. — З язиком за неї більше заплатять.
Ярві відвернувся й попрямував до фортеці, відчуваючи, як важка кольчуга муляє плечі.
— Ви син своєї матері, мій королю, — сказав Гурік.
— Ким же ще мені бути?
Коли батько чи брат розповідали про великі набіги минувшини, про славетні діяння та незліченну здобич, очі їхні спалахували. Ярві тим часом сидів на другому кінці столу, непомітний у півтемряві, і мріяв, що колись і він як чоловік долучиться до чоловічої справи. Але тепер він бачив, як усе відбувається насправді, й участь у набігу вже не видавалася такою бажаною.
Бій — якщо те, що тут відбулося, узагалі заслуговувало на таку назву — уже закінчився, але Ярві все одно немовби продирався крізь кошмар. Він обливався потом під кольчугою, закусував внутрішній бік щоки, здригався від кожного звуку. Лунали крики та сміх, якісь постаті сновигали у звивистому мареві пожеж, у горлі дерло від диму. Кружляли ворони, дзьобали мертвих і переможно каркали. Це була насамперед їхня перемога. Мати Війна — Мати Ворон, Та-Хто-Збирає- Померлих, Та-Хто-Долоню-Перетворює-на-Кулак — сьогодні радісно танцюватиме, тоді як Батько Мир плакатиме, ховаючи лице. Тут, на відвічному кордоні між Ванстерландією і Ґеттландією, Батько Мир плакав часто.
Чорне громаддя вежі височіло над ними, а внизу по обидва боки кручі з несамовитим гуркотом розбивалися хвилі.
— Стривайте! — мовив Ярві. Він важко дихав, голова йшла обертом, а обличчя свербіло від поту. — Допоможіть мені зняти кольчугу.
— Мій королю! — аж підскочив Кеймдаль. — Я мушу заперечити!
— Заперечуй, якщо тобі так хочеться. А потім зроби, як я наказав.
— Мій обов’язок — дбати про вашу безпеку…
— Тоді уяви лишень, як ти зганьбишся, якщо я помру, захлинувшись потом! Розстібай, Гуріку!
— Слухаюсь, мій королю.
Вони зняли з Ярві кольчужну сорочку, і Гурік закинув її на своє широченне плече.
— Веди далі, — кинув Ярві Кеймдалеві, силкуючись безпорадною куксою застібнути незручну золоту пряжку батькового плаща. Пряжка була завелика й заважка для нього, а застібка туга, як…
Він завмер на місці, ошелешений тим видовищем, яке чекало на нього за розчахнутими воротами.
— Наші жнива, — оголосив Гурік.
Вузький дворик перед вежею був усіяний трупами так густо, що Ярві, перш ніж ступити, мусив вишукувати вільний клаптик землі, щоб поставити ногу. Серед мертвих лежали жінки та діти, над ними дзижчали мухи. Ярві відчув, як до горла підступає нудота, але опанував себе.
Він, урешті-решт, король, а король повинен тішитися, коли бачить мертвих ворогів.
Один із дядькових воїнів сидів біля входу до вежі й спокійно, наче вдома після тренувального бою, чистив сокиру.
— Де Одем? — промимрив до нього Ярві.
Чоловік, примруживши око, посміхнувся й показав пальцем:
— Нагорі, мій королю.
Пригнувшись, Ярві зайшов досередини. Його дихання відлунювало у сходовому прогоні, ноги човгали по кам’яних приступках, до горла підступав клубок.
«На полі бою, — часто повторював його батько, — немає правил».
Ярві дерся все вище й вище у свистючу темряву, за ним спиналися Гурік і Кеймдаль. Він зупинився біля вузького віконця, прагнучи відчути прохолодний вітерець на розпашілому обличчі, і побачив, як далеко внизу, під прямовисною кручею, розбиваються об камінь хвилі. Ярві виштовхнув із себе страх.
«Стій, як король, — наказувала йому мати. — Говори, як король. Бийся, як король».
На верхівці був майданчик, закріплений на дерев’яних підпорках і огороджений дерев’яним поруччям, що ледь сягало Ярві до стегна. Паморочлива млість знову наринула, коли він побачив, як високо вони видерлися: довкруги розпростерлися Батько Земля і Мати Море, усе на їхньому тлі змаліло, а ген у далечінь, гублячись в імлі, простягалися ванстерландські ліси.
Дядько Одем стояв і спокійно дивився, як палає Амвенд: стовпи диму здіймалися догори, розпливаючись по грифельно-сірому небу, крихітні фігурки воїнів довершували плюндрування, а там, де хвилі зустрічалися з галькою, вишикувались у лінію малесенькі кораблі, чекаючи на криваве жниво. Дядька оточував десяток його найдосвідченіших воїнів, а посеред них на колінах стояв бранець у дорогому жовтому вбранні, зв’язаний і з кляпом у роті. Лице чоловіка розпухло від синців, а довге волосся злиплося від крові.