— Добре ми сьогодні попрацювали! — вигукнув Одем, обертаючи голову й усміхаючись до Ярві через плече. — Захопили дві сотні рабів, багато худоби та здобичі і спалили Ґром-ґіль-Ґормове місто.
— А де сам Ґорм? — запитав Ярві, намагаючись відхекатися після сходження нагору, щоб бодай говорити, як король, бо ж гордовита постава й відвага в бою ніколи не належали до його чеснот.
Одем із кислим виразом втягнув крізь зуби повітря.
— Мечолам, мабуть, уже в дорозі. Як гадаєш, Гуріку?
— Авжеж, — Гурік вийшов на майданчик і випростався на весь свій чималий зріст. — Битва принадить цього старого ведмедя, як принаджує вона мух.
— Треба збирати людей. За годину мусимо бути на морі, — мовив Одем.
— Уже відпливаємо? — здивувався Кеймдаль. — Так швидко?
Ярві усвідомив, що злоститься. Він був утомлений, почувався недобре і злився через власну кволість, через дядькову жорстокість і через те, що світ влаштований саме так.
— То це така наша помста, Одеме? — Він махнув здоровою рукою в бік охопленого полум’ям міста. — На жінках, дітях і старих селянах?
Дядьковий голос був, як завжди, лагідний. Лагідний, як весняний дощик.
Мститися треба крок за кроком. Але ти про це вже можеш не турбуватися.
— Хіба я не дав клятви? — гарикнув Ярві. Останні два дні його страшенно дратувало, коли до нього зверталися «мій королю». Тепер, не почувши цих слів, він роздратувався ще більше.
— Дав. Я чув твою клятву, і, як на мене, вона заважка для тебе. Але ось цей чоловік позбавить тебе її тягаря. — Одем вказав на бранця, що стояв навколішки і щось мукав крізь кляп.
— Хто це?
— Міський голова Амвенда. Він тебе вбив.
Ярві здивовано витріщився на дядька.
— Га?
— Я намагався його зупинити. Але мерзотник мав захованого ножа. — Одем показав руку, і в руці його був кинджал. Довгий, з гагатовим навершником. Хоч Ярві й розпашів після сходження, та зненацька його від голови до ніг всипало морозом. — Я гірко картатиму себе, що не встиг урятувати любого небожа.
Недбалим рухом руки, немов відрізаючи шматок м’яса, Одем угородив кинджал бранцеві між шиєю і плечем, а тоді пхнув його ногою в обличчя. Кров зацебеніла на дощаний поміст.
— Що ти маєш на увазі? — вереснув Ярві пронизливим, ламким голосом і враз усвідомив, як багато довкола нього дядькових воїнів, озброєних і в обладунках.
Коли Одем спокійно, дуже спокійно наблизився до нього, Ярві на тремтливих ногах ступив крок назад, потім іще один, але позаду не було нічого — лише низьке поруччя та прірва за ним.
— Пригадую ту ніч, коли ти народився, — дядьків голос був холодний і рівний, як крига на зимовому озері. — Твій батечко лютував на богів за оте, що в тебе замість руки. Але я, дивлячись на тебе, завжди всміхався. З тебе вийшов би чудовий блазень, — Одем звів брови й зітхнув. — Але невже моя донька матиме за чоловіка однорукого хирляка? Невже Ґеттландія матиме пів короля? Каліку, що буде маріонеткою в руках матері? Ба ні, небоже, гадаю… що ні.
Кеймдаль схопив Ярві за руку й потягнув до себе. Скреготнула сталь, коли він вихопив меча.
— Ставайте за мене, мій…
Кров забризкала Ярві обличчя, майже засліпивши його. Кеймдаль упав навколішки, пирхаючи й булькочучи, притискаючи руку до шиї. Між пальців його текло щось чорне. Ярві глянув убік і побачив хмурого Гуріка, що тримав у руці кинджал, блискучий від Кеймдалевої крові. Кольчугу Ярві воїн-велетень із брязкотом кинув додолу.
— Ми повинні діяти на благо Ґеттландії, — промовив Одем. — Убити його.
Ярві, вражено роззявивши рот, сахнувся, і Гурік схопив його за плащ.
Тенькнуло, і батькова масивна золота пряжка розстібнулася. Несподівано звільнившись, Ярві поточився назад.
Дерев’яні перила боляче вдарили під коліна, і він із відчайдушним криком перекинувся через них.
Скелі, вода й небо завертілися довкола нього. Король Ґеттландії падав, і падав, аж доки вода не вдарила його з силою, з якою молот б’є по залізу.
А тоді Мати Море прийняла його у свої холодні обійми.
Ворог
Ярві прийшов до тями в темряві. Його давила задуха, з рота швидко вихоплювалися бульбашки повітря, і він, звиваючись, замолотив руками, заборсався, керований найпростішим інстинктом — вижити.