Либонь, боги мали ще на нього якісь плани, бо коли Ярві вже здавалося, що грудна клітка вибухне, якщо він не вдихне з того, що його оточувало, — байдуже, море то було чи небо, — його голова виринула з води. Бризки засліпили Ярві, він зайшовся кашлем, відчайдушно задригав ногами, але його знову потягло донизу, шарпнуло й закрутило течією.
Наринула хвиля і жбурнула його на скелю. Він схопився за гостру мушлю молюска-причепи й за жмуток слизьких зелених водоростей і зумів протриматися стільки, щоб вистачило на ще один ковток повітря. Промучившись якусь хвилю з пряжкою, Ярві нарешті розстібнув її та звільнився від обтяжливих обіймів пояса з мечем. М’язи ніг горіли, а він далі боровся з безжальним морем, силкуючись скинути важезні, наче свинцеві, чоботи.
Зібравши докупи всі свої сили, Ярві дочекався, коли чергова хвиля підняла його, і виліз, підтягуючись і тремтячи від натуги, на вузький кам’яний виступ, укритий медузами й гострими скойками. Прискалок цей раз по раз омивало солоними бризками.
Поза всяким сумнівом, Ярві неабияк пощастило лишитися живим, але щасливцем він себе не почував.
Він опинився у фіорді, з північного боку фортеці. Вузьку затоку оточували, здіймаючись стіною, зубчасті скелі, а між ними вирували піняві хвилі, точили камінь, плескаючи, хлюпочучи й розлітаючись фонтанами блискучих крапель. Ярві відліпив мокре волосся з очей, сплюнув сіль із рота. У горлі дерло, обидві руки — і здорова, і хвора — були подряпані й пекли страшенно.
Імпульсивне рішення зняти кольчугу врятувало йому життя, але стьобаний підобладунок набряк водою. Ярві засмикав ремінці. Нарешті розстібнув, скинув його з себе й зіщулився, тремтячи від холоду.
— Бачиш його? — почувся голос згори, так близько, що Ярві припав до слизької скелі й прикусив собі язика.
— Мертвий, мабуть, — другий голос. — Розбився об скелі. Мати Море забрала його — це вже напевне.
— Одемові потрібне тіло.
— То нехай тоді Одем його й виловлює.
— Або Гурік, — долучився третій голос. — Це ж він упустив каліку.
— І котрому з них ти першому запропонуєш поплавати, Одему чи Гуріку?
Пролунав регіт.
— Незабаром тут буде Ґорм. У нас немає часу вишукувати в морі однорукі трупи.
— Вертаймося до кораблів, а королеві Одему скажемо, що його небіж розкошує на дні…
Голоси стали стихати, віддаляючись у напрямку піщаного берега.
Король Одем. Рідний дядько, якого Ярві любив, як рідного батька. Який повсякчас був поруч із заспокійливим словом і співчутливою усмішкою, який спрямовував, поклавши руку на плече. Його рідна кров! Здоровою рукою Ярві чіплявся за скелю, натомість калічена затремтіла, стиснувшись у кулак. Батькова лють зненацька прокинулась у ньому з такою силою, аж йому забило дух. Але мати завжди казала: «Ніколи не турбуйся про те, що сталося, турбуйся про те, що станеться».
Мати.
На згадку про неї Ярві жалісливо схлипнув. Золота Королева завжди знала, що робити. Але ж як до неї дістатися? Ґеттландські кораблі вже відпливали. Невдовзі сюди прибудуть ванстерці. Усе, що лишалося Ярві, — це чекати на темряву. А потім якимось способом перебратися через кордон і податися на південь, до Торлбю.
Спосіб завжди є.
Якщо йому доведеться пройти босоніж сотню миль лісом, він пройде. Він помститься і сволоті дядечку, і цьому зрадливому поганцеві Гуріку! Він помститься й поверне собі Чорний престол. Ярві клявся в цьому знову й знову, тимчасом як тіні видовжувалися, а Мати Сонце помалу ховала своє лице за скелями.
Та він забув про найбезжальнішого месника — приплив. Невдовзі крижані хвилі досягли прискалка, за який чіплявся Ярві. Вода піднялася йому до босих стоп, згодом до кісточок, до колін, і по недовгім часі море навісніло у вузькій затоці зі ще більшою люттю, ніж раніше. Ярві охоче порозмірковував би над тим, який спосіб дій йому слід вибрати, але коли вибору немає, розмірковувати над ним не доводиться.
Тому він подерся нагору. Змучений і зболений, він дрижав від холоду, хлипав і кляв Одема, шукаючи на слизькій скелі, куди поставити ногу чи за що вхопитись рукою. Ризик був жахливий, але віддатися на ласку Матері Моря, сподіватися, що вона тебе пожаліє, — ще гірше, бо кожному моряку відомо: вона не знає жалю.
З останніх сил Ярві підтягнувся й переліз через край урвища, потім перекотився й якусь хвилю лежав горілиць у чагарнику, важко відсапуючи. Застогнав, перевертаючись на живіт, і почав підводитися.