Щось ударило його по голові, з рота вихопився крик, а перед очима спалахнуло блискуче сяйво. Земля похитнулась і боляче вдарила його в бік. Причмелений, Ярві звівся рачки, спльовуючи кров’ю.
— Ага, ґеттландська собака, по патлах бачу.
Ярві зойкнув, коли його смикнули вгору за волосся.
— Радше щеня.
Чобіт зацідив йому в дупу, і Ярві зарився обличчям у землю. Він прорачкував кілька кроків, і його знову копнули. Над ним стояли двоє чоловіків. У кольчугах і зі списами. Ванстерці, без сумніву. Хоча, крім довгих косичок довкола жорстких облич, вони мало чим відрізнялися від воїнів, які похмуро дивилися на Ярві під час тренувальних боїв у Торлбю.
Беззбройному всі озброєні видаються однаковими.
— Вставай, — наказав ванстерець, ще одним копняком збиваючи Ярві.
— Тоді перестань мене кóпати, — важко видихнув той.
За це він дістав ратищем в обличчя й вирішив більше не жартувати. Один із ванстерців схопив його за комір подертої сорочки й напівповів-напівпотягнув за собою.
Воїни були повсюди, деякі з них — верхи на конях. Траплялися й селяни — либонь, ті, що повтікали, побачивши кораблі, а тепер повернулися до своїх зруйнованих домівок. Вимазані сажею, з патьоками сліз на обличчі, вони порпалися на згарищі. Тіла мертвих виклали в ряд і підготували до спалення. Морський вітер лопотів саванами.
Однак зараз увесь жаль Ярві потрібен був для самого себе.
— На коліна, собако!
Його знову пхнули на землю, він простягся долі й вирішив цього разу не поспішати підводитися. Кожен віддих вихоплювався стогоном із роз’юшеного рота, що пульсував болем.
— Що це ти мені приволік? — пролунав чистий голос, дзвінко й переливчасто, немовби співав пісню.
— Ґеттландця. Виліз із моря біля фортеці, мій королю.
— Дивні дари часом викидає на берег Мати Вод. Поглянь-но на мене, морське створіння.
Долаючи біль, Ярві поволі, з острахом підвів голову й побачив два великих чоботи зі стертими сталевими носаками. Потім просторі штани в червоні й білі смужки. Важкий пояс із золотою пряжкою, руків’я дворучного меча й чотирьох кинджалів. Сталеву кольчугу з ламаними лініями втопленого в неї золота. Широкі плечі, на яких лежало біле хутро з вовчою головою, у порожній очницях якої червоніли гранати. Ланцюг із нанизаних упереміш золотих, срібних і оздоблених миготливими самоцвітами навершників, що їх знято з мечів переможених супротивників. Їх було так багато, що ланцюг обернули тричі довкола грубезної шиї, і він усе одно звисав аж до пояса. Нарешті — так високо, що чоловік здався йому велетнем, — Ярві побачив над собою перекошене, як повалене вітром дерево, пооране зморшками обличчя, посріблені сивиною довге волосся й розкошлану бороду, викривлені в посмішці очі й губи. Посмішці, з якою чоловік роздивляється жуків, міркуючи, котрого б то з них йому розчавити.
— Що ти за один? — запитав велетень.
— Кухарчук, — слова насилу видобувалися із закривавленого рота. Калічену руку Ярві втягнув у мокрий рукав, щоб вона його не викрила. — Я впав у море.
«Вправний брехун вплітає у розповідь якомога більше правди», — якось сказала йому мати Ґундрінг.
— Зіграймо в загадки, — запропонував велетень, намотуючи пасмо довгого волосся на палець. — Угадай-но, як мене звати?
Ярві важко ковтнув. Гадати не було потреби.
— Ти Ґром-ґіль-Ґорм, Мечолам і Сиротитель, король ванстерців.
— Ти виграв! — Ґорм плеснув здоровенними долонями. — Але який буде твій виграш, ми ще побачимо. Справді, я король ванстерців. Зокрема й цих безталанних недобитків, яких твої земляки-ґеттландці сьогодні так безкарно грабували, вбивали і брали в рабство. Усупереч бажанню Верховного короля в Скекенгаузі, що наказав тримати мечі в піхвах. Він любить псувати нам забаву, авжеж, але маємо те, що маємо, — Ґорм обвів очима руйновище. — Як по-твоєму, кухарчуку, справедлива доля спіткала їх?
— Ні, — прохрипів Ярві, і брехати йому не довелося.
До короля підступила жінка. Волосся її було поголене, на голові лишилася тільки чорно-сива щетина. Довгі білі руки від плечей до кінчиків пальців були списані блакитними візерунками. Деякі з них Ярві пригадав зі свого навчання: взірці, як вичитувати майбутнє з зірок; кола в колах, що показували, як пов’язані між собою Малі Боги; руни, що позначали час, відстань, кількість — дозволені й заборонені. На зап’ястку жінка носила п’ять ельфійських браслетів, коштовних реліквій із прадавніх часів. Талісмани з викарбуваними на них символами, значення яких губилося в сивій давнині, палахкотіли золотом, сталлю й різнобарвним склом.