Ярві знав, хто ця жінка. Мати Скер, Ґормова міністерка. Та, що послала голуба до матері Ґундрінг, обіцянкою миру заманивши батька на смерть.
— Як звуть того короля Ґеттландії, що наказав учинити таку бійню? — запитала вона скрипучим голосом, достоту як у голуба.
— Одем, — відказав Ярві і з болем усвідомив, що це і є правда. Губи матері Скер скривилися, мовби вона скуштувала щось кисле.
— Отже, лис убив свого брата-вовка.
— Підступна звірота, — зітхнув Ґорм, неуважно крутячи на ланцюзі один із навершників. — Це мусило статись. Так само, як Мати Сонце мусить щоранку змінити Батька Місяця на небі.
— Короля Утріка вбив ти, — Ярві несвідомо сплюнув кров’ю.
— То ось що у вас кажуть! — Ґорм здійняв могутні руки, кинджали за поясом поворухнулися. — Чому ж тоді я не вихваляюся цим? Чому мої скальди ще не уславили цього в піснях? Хіба ж така перемога не варта того, щоб весело її відзначити? — Він зареготав і опустив свої лабети. — Мої руки по плечі в крові, кухарчуку, бо ж кров миліша мені за все на світі. Але хоч як мені не прикро, та не всі, хто помер, загинули від моєї руки.
Один із кинджалів висунувся з-за пояса, рогове руків’я дивилося на Ярві. Він міг би схопити його. Якби Ярві був такий, як його батько, чи брат, чи хоробрий Кеймдаль, що загинув, захищаючи свого короля, то метнувся б уперед, вихопив би кинджал, устромив би його Ґром-ґіль- Ґормові в черево й виконав би свою врочисту обітницю помсти.
— Хочеш цю цяцьку? — Ґорм дістав кинджал і, тримаючи за блискуче лезо, простягнув його Ярві. — То бери. Але знай: ще в колисці на мене дихнула Мати Війна, і провіщено, що жодному чоловікові мене не вбити.
Яким же величезним він здавався, коли стояв отак на тлі білястого неба, з розвіяним волоссям, у блискучій кольчузі і з приязною усмішкою на гартованому битвами обличчі! Невже оцьому велетові він поклявся мститися? Він, половина чоловіка, з одною справною рукою, тоненькою і блідою? Ярві посміявся б над своєї зухвалістю, якби не тремтів від холоду й страху.
— Його слід посадити на палю й випустити тельбухи воронам на поживу, — мовила Ґормова міністерка, уп’явши в Ярві блакитні очі.
— Ти завжди це кажеш, мати Скер, — Ґорм заховав кинджал за пояс. — Але ворони ніколи мені не дякують. Це ж лише хлопчисько. Навряд чи це він замислив усю цю різанину, — король ванстерців навіть не усвідомлював, наскільки це правда. — На відміну від шляхетного короля Одема, я не маю потреби звеличуватися, убиваючи слабких.
— А як же справедливість? — Міністерка похмуро глянула на вкриті саванами тіла, по боках її голеної голови виразно ворухнулися м’язи. — Простолюд зголоднів за помстою.
Ґорм випнув губи й пустив звук, схожий на пердіння.
— Така вже доля простолюду — голодувати. Невже ти нічого так і не навчилася від Золотої Королеви Ґеттландії, мудрої і прекрасної Лайтлін? Навіщо вбивати те, що можна продати? Надіньте на нього нашийник і киньте до решти.
Ярві вереснув, коли один із ванстерців смикнув його догори, а другий заклацнув на шиї грубий залізний обруч.
— Якщо передумаєш щодо кинджалу, відшукай мене, — гукнув йому Ґорм, не перестаючи всміхатися. — Бувай здоровий, колишній кухарчуку!
— Чекайте! — засичав Ярві, збагнувши, що зараз станеться. Мозок його гарячково шукав якогось виверту. — Чекайте!
— Чого чекати? — відрізала мати Скер. — Заткніть його, щоб не бекав.
Від удару в живіт перехопило дух. Ярві змусили дошкандибати до старого пенька, і поки один ванстерець тримав його, другий кліщами приніс із кузні розжарений до жовтого штир і вставив його в замок нашийника. Перший чоловік ударив по ньому молотком, щоб заклепати, але схибив, і молоток тільки черкнув штир, бризнувши розтопленим залізом бранцеві на шию.
Ще ніколи Ярві не відчував такого болю. Він кричав криком, шипів, як чайник з окропом, надсадно хлипав і звивався на колоді. Котрийсь із ванстерців схопив його за сорочку й кинув у смердючу калюжу. Залізо зашипіло, вистигаючи.
— Одним кухарчуком менше, — обличчя матері Скер було біле, як молоко, і гладеньке, як мармур, а очі — сині, наче зимове небо. І в них не було ані крихти жалю. — Одним рабом більше.
ПІВДЕННИЙ ВІТЕР
Найдешевший товар
Ярві сидів навпочіпки у смердючій темряві, мацаючи пальцями болючі опіки на шиї та свіжі порізи на абияк поголеній голові, обливаючись потом удень і хапаючи дрижаки вночі, слухаючи стогони, скімлення й молитви без відповіді, що вихоплювалися з надірваних горлянок людської покиді. З його власної — чи не найголосніше.