— Я буду лестити тобі тоді, коли ти цього заслуговуватимеш, а коли ні — будеш діставати від мене копняка під зад.
Ярві зітхнув.
— Деякі речі ніколи не міняються.
— А тепер нумо до історії.
Мати Ґундрінг узяла з полички одну з книжок, самоцвітне каміння на її золоченому корінці блимнуло червоним і зеленим.
— Зараз? Завтра я маю прокинутися з Матір’ю Сонцем, щоб нагодувати ваших голубів. Я сподівався трохи поспати, перед тим як…
— Я дозволю тобі поспати, коли складеш іспит.
— Ні, не дозволите.
— Маєш рацію, не дозволю, — вона послинила палець і взялася гортати сторінки; древній папір захрустів. — Скажи-но мені, мій королевичу, на скільки уламків ельфи розкололи Бога?
— На чотириста дев’ять. Чотириста Малих Богів, шість Великих Богів, перші чоловік і жінка, а ще Смерть, яка вартує Останні Двері. Але хіба це стосується міністра, а не молитвопряда?
Мати Ґундрінг прицмокнула язиком.
— Міністра стосується все знання, адже керувати можна лише тим, що знаєш. Назви´ шістьох Великих Богів.
— Мати Море і Батько Земля, Мати Сонце і Батько Місяць, Мати Війна і…
Двері розчахнулися зі стуком, і вітер-шукач вдерся до покою. Язики вогнища стрепенулися — разом з ними і Ярві — і затанцювали, викривлюючись у сотнях слоїків і пляшок на полицях. Чоловік спіткнувся, підіймаючись сходами, і пучки зілля загойдалися за його спиною, наче повішеники.
То був дядько Ярві, Одем: мокре від дощу волосся прилипло до блідого обличчя, а груди важко здіймалися. Він дивився на Ярві широко розплющеними очима, тоді розтулив рот, але не промовив ні звука. Не потрібно було володіти даром співпереживання, щоб зрозуміти: його гнітять лихі вісті.
— Що сталося? — прохрипів Ярві, горло йому стиснув страх.
Дядько впав навколішки, спершись руками на брудну солому. Він схилив голову й тихим, надламаним голосом промовив два слова:
— Мій королю.
Так Ярві дізнався, що його батько та брат мертві.
Обов'язок
На вигляд вони не здавалися мертвими. Дуже бліді, та й по всьому.
Вони лежали на холодних плитах у холодному покої, загорнуті до плечей у савани, а на грудях у кожного поблискувало оголене лезо меча. Ярві все чекав, що брат сіпне губами уві сні. Що батько розплющить очі й зі звичним презирством погляне на молодшого сина. Але ні батько, ні брат цього не зробили. І ніколи вже не зроблять.
Смерть відчинила їм Останні Двері, а звідти не повертається ніхто.
— Як це сталося? — почув Ярві. У дверях стояла мати. Голос її був рівний, як завжди.
— Зрада, моя королево, — пробурмотів дядько Одем.
— Я більше не королева.
— Авжеж… Пробач, Лайтлін.
Ярві простягнув руку й ледь-ледь торкнувся батькового плеча. Яке ж холодне! Він спробував згадати, коли торкався батька востаннє. Чи торкався взагалі колись? Ярві добре пам’ятав їхню останню — якщо не враховувати кількох інших незначних обмінів словами — розмову. Багато місяців тому.
«Чоловік косить косою і рубає сокирою, — казав батько. — Чоловік веслує і в’яже міцні вузли. А найголовніше — чоловік тримає щит. Тримає стрій. Стоїть поруч зі своїм оплічником. Що ж то за чоловік, який не може нічого цього?»
«Я не просив собі пів руки», — відповів тоді Ярві, почуваючись, як то часто траплялося, немов серед пустелі, спійманий у пастку між соромом і люттю.
«А я не просив собі пів сина».
А тепер король Утрік мертвий, і його королівський вінець, поспіхом стиснений і припасований, лежить тягарем на чолі Ярві. Тягарем значно важчим, ніж очікуєш від такої тонкої стрічки золота.
— Я запитувала, як вони померли, — наполягла мати.
— Вони вирушили на переговори про мир із Ґром-ґіль-Ґормом.
— З клятими ванстерцями не може бути миру, — пролунав басовитий голос Гуріка, Обраного Щита королеви.
— Ми мусимо помститися, — сказала мати. Дядько спробував угамувати бурю:
— Спершу треба відбути жалобу. Верховний король заборонив воювати, доки…
— Помста! — Голос її був гострий, наче уламок скла. — Швидка, як блискавка, палюча, як вогонь!
Погляд Ярві сповз на мертвого брата. Той мав і швидкість, і пал… колись мав. Вольове підборіддя, груба шия, прорість чорної, як у батька, бороди — важко було знайти когось менш подібного на Ярві, ніж він. Брат любив його, мабуть. Тою любов’ю, яка лишає після себе синці, коли дружнє поплескування мало чим відрізняється від удару. Любов’ю, яку почуваєш до того, хто завжди буде нижчим за тебе.