— Принеси мені вина змочити горло після всієї цієї балаканини.
— Ви чули вашу бабуню! — проревів Тріґґ, розмотуючи бич.
Затупотіли ноги, почулися вигуки, свист линви й рипіння дерева — кілька вільних матросів кинулися віддавати швартові й готувати «Південний вітер» до відходу з гавані Вульсґарда.
— І що тепер? — прошепотів Ярві.
Рульф лише гірко присвиснув у відповідь на таку наївність.
— Тепер? — Джауд поплював на долоні й узявся обома дужими руками за вигладжений держак. — Тепер ми будемо веслувати.
Налягли!
Дуже швидко Ярві пошкодував, що не залишився в підвалі работорговця.
— Налягли!
Тріґґові чоботи відбивали безжальний ритм, коли наглядач походжав поміж лавками зі скрученим бичем у м’ясистих руках, видивляючись невільників, яких треба було підбадьорити. Грубий голос гримотів із нещадною розміреністю.
— Налягли!
Те, що суха рука Ярві з веслом давала раду ще гірше, ніж із руків’ям щита, не стало несподіванкою. Однак проти Тріґґа майстер Гуннан видавався тепер турботливою нянечкою. У наглядача на всі негаразди першою відповіддю був батіг, але коли після шмагання нові пальці у Ярві не відросли, Тріґґ примотав його скарлючений зап’ясток ременями, що постійно натирали шкіру.
— Налягли!
З кожним надсильним змахом жахливого весла руки, плечі й спина боліли дедалі більше. Хоча його попередники вигладили держак до тьмяного блиску й протерли шкури на лавці так, що ті зробилися м’які, як шовк, із кожним ударом весла у Ярві з’являлося дедалі більше мозолів на руках і дедалі більше саден на дупі. З кожним ударом весла рубці від бича, синці від копняків, досі незагоєні опіки біля недбало закутого нашийника пекли дедалі сильніше, роз’ятрені солоною водою й солоним потом.
— Налягли!
Муки перейшли всі межі витривалості, які Ярві тільки міг уявити, але просто диво, на які нелюдські зусилля міг спонукати батіг в умілих руках. Щойно десь чувся його ляск чи бодай рипіння Тріґґових чобіт, як Ярві здригався, схлипував і тягнув весло трохи сильніше, цідячи слину крізь зціплені зуби.
— Хлопчина довго не протягне, — бурчав Рульф.
— Один змах за раз, — заспокійливо шепотів Джауд, невпинно веслуючи дужими, плавними й розміреними змахами, неначе був із дерева й заліза. — Дихай повільно. Дихай у ритмі весла. Один за раз.
Невідь-чому, але це трохи допомогало.
— Налягли!
Стукотіли весла в кочетах, бряжчали ланцюги, поскрипували напнуті линви, рипів дерев’яний корпус. Невільники на веслах стогнали, лаялися, молилися чи понуро мовчали. «Південний вітер» помалу-малу посувався вперед.
— Один змах за раз, — м’який Джаудів голос, неначе провідна нитка, вів Ярві крізь імлу страждання. — Один за раз.
Важко сказати, що завдавало йому тяжчих тортур: чи жалючі удари бича, чи здерта шкіра, чи пекучий біль у м’язах, чи голод, чи холод, чи бруд, чи негода. І все ж безугавне шур-шур шкребка від одного кінця палуби до другого і назад, довгі пелехи, що гойдалися перед обличчям безіменного чистильника, посмугована басаманами спина, що світила крізь дрантя, тремтливі, скривлені вуста, за якими видніли жовті зуби, — усе це нагадувало Ярві, що може бути гірше.
Завжди може бути гірше.
— Налягли!
Іноді богів брав жаль до його мук, і вони посилали повів ходового вітру. Тоді Шадікширрам з виглядом багатостраждальної матусі, яка не може не побалувати невдячне дитя, блискала золотою усмішкою, наказувала сушити весла й розгортати незграбні вовняні вітрила, зміцнені шкіряними смужками, а тоді безтурботно проголошувала, що милосердя — її найбільша слабкість.
Тоді зі сльозами вдячності на очах Ярві втомлено відкидався на нерухоме заднє весло, дивився, як ляскає й надимається над головою вітрило, і дихав густим смородом, що йшов від понад сотні пітнявих, зневірених і змучених людей.
— А коли ми миємося? — якось під час одного з таких блаженних перепочинків запитав Ярві.
— Коли про це потурбується Мати Море, — пробурчав Рульф.
Це траплялося не так уже й рідко. Крижані хвилі розбивалися об борти судна, і їхні бризки раз по раз мочили веслярів до кісток. Мати Море заливала палубу й хлюпотіла під ногами, доки все не вкривалося цупкою кіркою солі.
— Налягли!
Кожна трійка була скута ланцюгом з одним замком на всіх, ключі від якого були тільки в Тріґґа й Шадікширрам. Прикуті до лавки, раби- веслярі щовечора поїдали мізерний пайок. Прикуті до лавки, щоранку сідали навпочіпки над побитим відром. Прикуті до лавки, щоночі спали, вкриваючись смердючими ряднинами та облізлими шкурами, а повітря виповнювалося їхніми стогонами, хропотом, бурмотінням і парою від теплого дихання. Прикуті до лавки, раз на тиждень сиділи нерухомо, поки їм голили сяк-так голови й підборіддя, щоб позбутися вошей. Щоправда, крихітних пасажирів це нітрохи не спиняло.