Чи лила Ісріун гіркі сльози, дізнавшись, що її наречений-каліка ніколи не повернеться? Як забула брата Ярві, так само легко забуде вона і його.
Мабуть, тільки мати сумуватиме за ним, та й те лише тому, що, попри всі її хитрощі-мудрощі, без сина-маріонетки на іграшковому престолі вся її влада зійде нінáщо.
Чи спалили вони корабель і звели для Ярві порожній курган, як для його потонулого дядька Утіля? Він у тому сумнівався.
Суха рука мимоволі стиснулася в тремтячий ґудзуватий кулачок.
— Що тебе гризе? — запитав Джауд.
— Тут був мій дім.
Рульф зітхнув.
— Послухай мудрішого, кухарчуку. Минуле краще лишити позаду.
— Я дав клятву, — відказав Ярві. — Клятву, від якої не втечеш, як не веслуй.
Рульф знову зітхнув.
— Послухай мудрішого, кухарчуку. Ніколи не давай клятв.
— Але коли ти вже дав, — утрутився Джауд, — що тепер?
Ярві похмуро глянув на цитадель, зціпивши зуби до болю. Може, це випробування боги послали йому як кару. Кару за надмірну довіру, за марнославство, за слабкість. Але вони лишили його живим. Дали можливість додержати клятви. Пустити кров підступному дядькові. Повернути собі Чорний престол.
Та боги не чекатимуть вічно. З кожним сходом сонця пам’ять про батька тьмянішатиме, з кожним полуднем материна влада слабшатиме, з кожним смерком дядькова рука стискатиме Ґеттландію міцніше. З кожним заходом сонця шанси Ярві танули в темряві.
Прив’язаний до весла й прикутий до лавки він не має змоги помститися й повернути собі королівство — це було зрозуміло.
Він повинен звільнитися.
Знаряддя міністра
З кожним каторжним змахом весла Торлбю, рідний дім і колишнє життя Ярві лишалися позаду. «Південний вітер» помалу посувався на південь, хоч його тезкó, вітер, не надто часто приходив веслярам на підмогу. На південь уздовж порізаного островами й фіордами ґеттландського узбережжя, повз обнесені мурами поселення, повз рибацькі човники, що гойдалися на хвилях, повз огороджені садиби серед пагорбів, поцяткованих овечими отарами.
Скрегіт зубів, порвані жили — нещадна війна Ярві з веслом тривала далі. Не можна сказати, що він перемагав. Тут ніхто не міг перемогти. Але, можливо, поразки його були не такими вже й розгромними.
Коли вони минали гирло річки Гельм, Сумаель провела їх попри берег, а весь корабель аж загудів від нашіптуваних молитов. Раби- веслярі кидали боязкі погляди в бік моря, на чорну хмару, що спіраллю вгвинчувалася в небо. Вони не могли побачити за нею уламки ельфійських веж на розколотих островах, але всі знали, що чаїться за обрієм.
— Строком, — з цікавістю й острахом пробурмотів Ярві.
У давні часи люди приносили з цих проклятих ельфійських руїн дивні реліквії, але, не встигнувши натішитися, хворіли й помирали, і зрештою Міністерство заборонило там бувати.
— Батьку Мире, захисти нас, — пробурчав Рульф, креслячи на серці невиразне плетиво священних символів.
Невільників не довелося підохочувати батогом, щоб ті подвоїли зусилля й залишили лиховісну тінь далеко позаду.
Іронія долі — збагнув одного дня Ярві — полягала в тому, що саме цим шляхом він мав би плисти на іспит. Під час тої подорожі королевич Ярві сидів би над книжками, закутаний у теплу ковдру, і навіть не замислювався би про страждання рабів-веслярів. Тепер, прикутий до невільницької лавки, він міг вивчати хіба що «Південний вітер». Сам корабель, людей на ньому й те, як їх використати, щоб звільнитися звідси.
Бо ж «найкраще знаряддя міністра — це люди», як завжди казала мати Ґундрінг.
Ебдель Арік Шадікширрам, видатна — за її словами — купчиня, коханка й капітанка корабля, більшість свого часу проводила напиваючись, а більшість того часу, що їй лишався, спала, п’яна як чіп. Іноді з-за дверей її каюти чути було хропіння, що дивним чином потрапляло в лад рухам веслярів. Іноді, в меланхолійному настрої, вона стояла на носі корабля, узявшись однією рукою під бік, а в другій тримаючи напівпорожню пляшку, і наставляла обличчя вітрові, наче насміхалася з нього й приохочувала дути сильніше. Іноді вона походжала поміж лавками, жартуючи й поплескуючи невільників по спинах, немов то були її давні друзі. Минаючи безіменного чистильника, вона ніколи не втрачала нагоди копнути його, смикнути за ланцюг чи випорожнити на нього нічного горщика. Після цього прикладалася до пляшки й горлала: «Уперед! За зиском!», — а веслярі кричали: «Ура!» Хто кричав найголосніше, діставав ковток її вина, а хто сидів мовчки натомість міг скуштувати Тріґґового батога.