Тріґґ був наглядач, ключар і підстарший на кораблі. Уся влада була в його руках, а ще він мав свій пай у їхній торгівлі. Він командував двома десятками охоронців, наглядав за невільниками й пильнував, щоб вони тримали той темп, якого побажала Шадікширрам. Тріґґ був жорстокий, але по-своєму справедливий. Він не мав улюбленців і не робив жодних винятків. Усіх він шмагав однаково.
Анкран був комірник і не мав за душею ані дрібки справедливості. Він спав у трюмному приміщенні, де зберігалися корабельні запаси, і йому єдиному з рабів дозволяли час від часу сходити на берег. Його завдання полягало в тому, щоб закуповувати й розподіляти харчі та одяг, і щодня він провертав тисячі дрібних ошуканств: купував наполовину зіпсуте м’ясо, скорочував усім веслярам порції, змушував латати дрантя, яке слід було викинути, — а потім ділив прибутки з Тріґґом.
Щоразу, як він проходив повз їхню лавку, Рульф спльовував із особливою відразою.
— Навіщо цьому брехливому виродку стільки грошей?
— Деякі люди просто люблять гроші, — м’яко відповів Джауд.
— Навіть раби?
— Раби мають ті самі потреби, що й інші люди. Їм бракує лише можливостей їх задовольнити.
— Що правда, то правда, — відказав Рульф, тоскно позираючи на Сумаель.
Їхня навігаторка більшість часу проводила на даху котроїсь із надбудов: звірялася з картами й приладами, дивилася на сонце чи зорі, насупивши чоло й швидко підраховуючи щось на пальцях. Часом вказувала на якусь скелю, грозову хмару, брижі на воді чи підступну течію та вигукувала остороги. Поки «Південний вітер» був у морі, Сумаель вільно ходила по всьому кораблю, але щойно вони заходили в порт, капітанка відразу ж припинала її довгий тонкий ланцюг до залізного кільця на юті. Мабуть, рабиня з такими здібностями вартувала більше, ніж увесь вантаж судна.
Іноді Сумаель сновигала між веслярів, байдуже лазячи по людях, перебираючись через весла й лавки, щоб перевірити, як закріплена та чи та снасть, або щоб, перехилившись над бортом, поміряти глибину лотом із вузлами-позначками. Лише раз Ярві бачив на її обличчі усмішку — коли, видершись на верхівку щогли, дівчина озирала берег у блискучий мідний далекогляд, а вітер шарпав її коротке волосся. Вона видавалася такою щасливою, яким, либонь, був би Ярві, сидячи перед вогнищем у покої матері Ґундрінг.
Тепер вони минали Тровенландію. Голодні хвилі штурмували сірі кручі, море лизало гальку на сірих берегах, у сірих містах списники в сірих кольчугах похмуро дивилися з причалів на кораблі, що пропливали повз.
— Тут недалеко був мій дім, — мовив Рульф, коли одного сірого ранку вони втягнули весло на борт. Дрібна мжичка вкривала все росяними краплями. — Два дні швидкої їзди від берега. У мене була добра господа з доброю кам’яною пічкою і добра дружина, яка подарувала мені двох добрих синів.
— А як ти опинився тут? — запитав Ярві, знічев’я смикаючи ремені на натертому лівому зап’ястку.
— Я був людиною війни. Лучником, моряком, мечником. Літньою порою промишляв розбоєм, — Рульф пошкріб важке підборіддя, засіяне сивою щетиною. Його борода, здавалося, проростала за годину після того, як він її голив. — Кільканадцять літ я плавав із капітаном на ім’я Гальстам, славний був чоловік. Я став його стерничим, і разом із Гопкі Душиногом, Синім Єннером та кількома іншими спритними хлопцями ми успішно ходили в набіги. Достатньо успішно, щоб усю зиму я міг спокійно гріти ноги перед вогнищем та попивати добрий ель.
— Ель мені ніколи не подобався, але все решта схоже на щасливе життя, — мовив Джауд, уп’явши погляд у далечінь. Можливо, видивлявся своє щасливе минуле.
— Боги люблять посміятися над щасливою людиною, — Рульф гучно відхаркнув і сплюнув за борт. — Якось узимку, коли якраз із елем було сутужно, Гальстам упав із коня й помер, а корабель перейшов до його найстаршого сина. Той був зовсім іншою людиною, ніж батько: сама пиха і хвастощі, й ані крихти розважливості.
— Іноді син не вдається в батька, — пробурмотів Ярві.
— Усупереч здоровому глузду я погодився бути його стерничим. Не минуло й тижня відтоді, як ми вийшли в море, коли він, не послухавшись моєї ради, вирішив напасти на торговий корабель, на якому було забагато охоронців. Того дня Гопкі, Єннер та інші пройшли крізь Останні Двері, а я опинився серед тої жменьки, яких узяли в полон, а потім продали. Це сталося два літа тому, і з того часу я тягну весло.
— Гіркий кінець, — мовив Ярві.
— У багатьох солодкий історій він такий, — зауважив Джауд.