Рульф стенув плечима.
— Не мені жалітися. Під час набігів ми захопили чи не дві сотні інглінгів, продали їх у рабство й неабияк тішилися з прибутків, — старий морський розбійник потер шкарубку долоню об дерев’яну поверхню весла. — Кажуть, що посієш, те й пожнеш. Мабуть, правду кажуть.
— А ти б утік, якби міг? — пошепки запитав Ярві, озираючись на Тріґґа, чи той, бува, не чує.
Джауд чмихнув.
— У селі, де я колись жив, є криниця, і криниця та має найсолодшу воду у світі, — південець заплющив очі й облизав губи, немовби куштував ту воду. — Я віддав би все, щоб напитися з неї ще раз… — Він показав порожні долоні: — Але в мене нічого нема. А он глянь на того, хто останнім намагався втекти, — Джауд кивнув головою на чистильника. Шкребок без упину шурував і шурував палубу, важкий ланцюг бряжчав, коли чоловік пересував задерев’янілі, обдерті коліна, повзучи в нікуди.
— Яка його історія? — запитав Ярві.
— Його імені я не знаю. Ми всі звемо його Ніхто. Коли я потрапив на «Південний вітер», він тягнув весло. Якось уночі — біля берегів Ґеттландії — він спробував утекти. Якимось чином йому вдалося звільнитися від ланцюга й викрасти ніж. Він убив трьох охоронців, а четвертому розпанахав коліно так, що той більше ніколи не зможе ходити. Це він лишив капітанці того шрама на щоці, перш ніж вона разом із Тріґґом зупинили його.
Ярві витріщив очі на обшарпаного чистильника.
— Усе це — ножем?
— І то невеличким. Тріґґ хотів повісити втікача на щоглі, але Шадікширрам вирішила лишити його живим як наочний приклад для решти.
— Милосердя завжди було її найбільшою слабкістю, — увернув Рульф і невесело реготнув хрипким смішком.
— Вона зашила рану, — провадив далі Джауд, — прикувала бідолаху до здоровенного ланцюга, найняла нових охоронців і наказала їм не підпускати його до гострого заліза. Відтоді він чистить палубу, і я ще не чув від нього ані слова.
— А як щодо тебе? — запитав Ярві.
Джауд скоса глянув на нього й усміхнувся.
— Я говорю, коли маю що сказати.
— Та ні. Я маю на увазі, яка твоя історія?
— Колись я був пекарем… — Зашурхотіла линва, матроси підіймали якір. Джауд зітхнув і поклав долоні на держак, який вони ж і відшліфували до блиску. — А тепер я тягну весло. Ось така моя історія.
Дурень б'є одразу
Джауд тягнув весло. І Ярві тягнув. Мозолі зашкарубли навіть на каліченій руці, обличчя загартувалося негодою, а тіло зробилося жилавим і міцним, як Тріґґів батіг. Під зливою та шквальним вітром вони обігнули Бейлів Ріг — крізь завісу дощу видно було лише обриси фортеці, що похмуро нависла над морем, — і попрямували на схід, у спокійніші води, що аж роїлися від суден усіляких розмірів і народів. Ярві нетерпяче совався за веслом, прагнучи побачити Скекенгауз.
Найпершими, звісна річ, він угледів ельфійські руїни. Велетенські мури, прямовисні й бездоганно гладенькі при основі, були неторкнуті люттю Матері Моря, однак вище мали нерівні розлами. У розколинах, наче краї кістки у відкритій рані, видніли покорчені шматки металу. На зубчатій верхівці, домурованій у новітні часи, гордо маяли стяги Верховного короля.
Вежа Міністерства височіла над усіма довколишніми будівлями. Ба навіть над усіма будівлями Потрощеного моря, якщо не брати до уваги руїн Строкома чи Лананґада, куди не сміла ступити жодна людина. Три чверті її паморочливої висоти побудували ельфи: суцільні кам’яні колони, ідеально квадратові, ідеально рівні, з величезними шибками чорного ельфійського скла, що досі блимало в декотрих вікнах.
На висоті, разів у п’ять вищій за цитадель у Торлбю, ельфійський камінь закінчувався. Під час Божого Розламу він плавився й застигав на стінах велетенськими сльозами. Згодом багато поколінь міністрів спорудили над ним розбуялий вершок із дерева й черепиці: башточки, майданчики, балкони, похилі дашки, наїжачені димовими коминами й, наче гірляндами, обвішані мотуззям і ланцюгами. Позначений часом і пташиним послідом, струхлявілий витвір людських рук мав безглуздий і жалюгідний вигляд проти суворої ельфійської досконалості під ним.
Над найвищими банями кружляли сірі цятки. Мабуть, голуби. Такі, як ті, що за ними колись доглядав Ярві. Як той, що заманив його батька на смерть. Вигукують хрипкими голосами повідомлення від численних міністрів з усього Потрощеного моря. А то чи не бронзовокрилий орел несе їм у відповідь волю Верховного короля?
У цій стародавній вежі Ярві мав би складати іспит. Там, якби склав його, поцілував би в щоку праматір Вексен. Там перестав би бути королевичем, зробився б міністром і жалюгідна доля раба оминула б його.