— Хто ще заспіває? — гукнув хтось.
Здивувавши всіх — і насамперед себе самого, — заспівав Ярві. Пісню, яку вечорами наспівувала мати, коли він був маленьким і боявся темряви. Бозна-чому саме вона спала йому на думку, і голос його нісся вільно й високо, геть від смердючого судна, до місць і речей, про які ці люди давно забули. Джауд здивовано закліпав, а Рульф витріщився на нього, і Ярві здалося, що він ніколи не співав хоча б наполовину так добре, як тут, безпорадний, прикутий до весла на цьому трухлявому кориті.
Коли він скінчив, запала тиша. Чути було тільки, як, гойдаючись на воді, тихо порипує корабель, як вітер шарудить снастями і як десь далеко пронизливо квилять мартини.
— Давай іще, — попросив хтось.
І Ярві дав їм іще, а потім іще і ще. Він співав їм про втрачену любов і про любов знайдену, про великі подвиги й підлі вчинки. Він співав їм баладу про Фрокі, такого незворушного, що якось заснув просто посеред битви, пісню про Ашенлір, таку гострозору, що могла порахувати кожну піщинку на пляжі. Він співав про Горальда Мандрівника, що переміг у перегонах чорношкірого короля Дайби і врешті-решт заплив так далеко, що звалився з краю світу. Він співав про Анґульфа Ратицю, Трощителя Ванстерців, і не згадував, що той доводиться йому прадідом.
Щоразу як він закінчував, його просили заспівати ще, аж доки серп Батька Місяця не зійшов над пагорбами, а зорі не почали прозирати крізь небесне полотно. Відбринів і розтанув у сутіні останній звук оповіді про Береґа, який заснував Міністерство, щоб захистити світ від магії, і заплатив за це життям.
— Справжня пташечка, тільки з одним крильцем, — Ярві обернувся й побачив Шадікширрам, що дивилася на нього, поправляючи шпильки в зібраному вузлом волоссі. — Гарно співає, еге ж, Тріґґу?
Наглядач шморгнув носом і витер очі тильним боком руки.
— Ніколи ще такого не чув, — промовив він здавленим від емоцій голосом.
«Мудрий чекає нагоди, — часто казала мати Ґундрінг, — і ніколи її не проґавить». Тож Ярві вклонився й заговорив до Шадікширрам її рідною мовою. Він не володів нею досконало, але хороший міністр знає ввічливі слова всіма мовами.
— Для мене честь співати перед такою славетною особою, — промовив він солодким голосом, думаючи тим часом, що непогано було б підкласти їй корінь «чорного язика» у вино.
Капітанка з прижмурцем глянула на нього.
— А ти сповнений несподіванок, еге ж? — Вона кинула йому майже порожню пляшку й пішла геть, мугикаючи щось так фальшиво, що Ярві ледве пізнав баладу про Фрокі.
Якби йому подали таке вино при батьковому столі, він плюнув би рабові в обличчя, але тепер Ярві видалося, що кращого напою, сповненого смаком сонця, фруктів і свободи, він зроду не куштував. Ділитися тою краплиною, що йому дісталася, ой як не хотілося, але широка Рульфова усмішка, коли той приклався до пляшки, стала достатньою винагородою.
Коли вони вже лаштувалися до сну, Ярві помітив, що інші невільники дивляться на нього інакше. А може, річ була, власне, в тому, що вони на нього дивилися. Навіть Сумаель зі свого місця біля капітанчиної каюти замислено позирала на Ярві, наче в неї не сходилися якісь підрахунки.
— Чому вони дивляться на мене? — прошепотів він до Джауда.
— Їм нечасто дістається щось хороше. Ти дав їм це.
Ярві усміхнувся, вкриваючись смердючою шкурою до підборіддя. Йому ніколи не перерізати охоронців столовим ножем, але, можливо, боги дали йому кращу зброю. Нехай час і втікав крізь пальці. Тим паче їх бракувало. Однак треба бути терплячим. Терплячим, як зима.
Якось, коли батько, розлютившись, ударив Ярві, мати знайшла його заплаканого. «Дурень б’є одразу, — сказала вона йому тоді. — Розумний посміхається, спостерігає, вивчає. А тоді б’є».
Дикуни
Колись у дитинстві Ярві мав іграшкового кораблика з коркового дерева. Брат забрав його й кинув у море. Ярві тоді ліг на край скелі й дивився, як хвилі бавляться корабликом, крутять і кидають його, доки він не зник.
Тепер Мати Море так само бавилася, наче іграшкою, «Південним вітром».
У роті Ярві стояв кислий присмак блювотиння. Шлунок підскакував до горла, коли вони спиналися на гребінь чергової водної гори, а за мить падав у дупу, коли вони, метляючись, зариваючись то носом, то кормою, пірнали в піняво-білу западину, глибше й глибше, аж доки стіни води не оточували їх зусібіч і Ярві вже не мав сумнівів, що їх затягне в незвідану безодню й вони потонуть усі до одного.