Рульф уже перестав повторювати, що йому доводилося потрапляти й у гірші шторми. Щоправда, Ярві однаково б його не почув. Годі було відрізнити гуркіт грому від ревіння хвиль чи від стогонів трощеного корпуса, напнутих до краю линв і мордованих людей.
Джауд теж перестав повторювати, ніби йому здається, що небо роз’яснюється. Годі було сказати, коли їх шмагало море, а коли шмагав дощ. Усе злилося в суцільну розшалілу жалкý завісу, крізь яку Ярві насилу бачив ближню щоглу, доки буряну пітьму не розтинав спалах, у якому корабель і його зіщулена команда застигали на мить чорно- білими образами.
Джауд змагався з веслом, а його похмуре обличчя все затвердло й напнулося м’язами. Рульфові очі вилазили з очниць, коли він докладав свої зусилля до цієї боротьби. Сумаель, учепившись за кільце, до якого її припинали в портах, верещала щось, чого ніхто не міг розчути крізь вереск вітру.
Шадікширрам зараз іще менше, ніж зазвичай, була готова до когось дослухатися. Вона стояла на юті, обіймаючи рукою щоглу, наче товариша по чарці, реготала й погрожувала небу мечем, а коли буря трохи стихла, Ярві розчув, як капітанка насміхається зі шторму й кричить йому: «Це все, на що ти здатен?»
У будь-якому разі команди нічим не допомогли б. Весла наче збісилися, і Ярві тягало за прив’язані до зап’ястка ремені так, як мати тягала його дитиною. У роті було солоно від морської води, а коли йому зацідило веслом по губі, стало солоно ще й від крові.
Зроду-віку Ярві не почувався таким переляканим і таким безпорадним. Ні тоді, коли ховався від батька в котрійсь зі своїх криївок у цитаделі. Ні тоді, коли дивився в забризкане кров’ю Гурікове обличчя й чув Одемові слова «Убити його!». Ні тоді, коли щулився під ногами у Ґром-ґіль-Ґорма. Хоча ті страхи й були чималі, усі вони тьмяніли проти непомірної люті Матері Моря.
У черговому спалаху блискавки показалися невиразні обриси скелястого берега, об який розбивалися бурхливі хвилі; біла піна клаптями летіла з чорних дерев і чорного каміння.
— Боги, поможіть нам, — прошепотів Ярві, щосили заплющивши очі.
Судно здригнулося, він полетів назад і вдарився головою об заднє весло. Люди ковзали й валилися одне на одного, падали з лавок, натягаючи ланцюги на всю довжину й відчайдушно хапаючись за щось, щоб не задушитися нашийниками. Ярві відчув на плечі дужу Рульфову руку, що міцно тримала його на місці. Думка про те, що коли він помиратиме, його торкатиметься інша людина, принесла якесь дивне заспокоєння.
Він молився так ревно, як не молився ще ніколи, — усім богам, яких тільки міг згадати, і великим, і малим. Він молився не про Чорний престол, не про помсту підступному дядькові, не про кращий поцілунок, який пообіцяла йому Ісріун, навіть не про волю.
Він молився лише про те, щоб вижити.
Пролунав різкий скрегіт. Від удару дерев’яний корпус корабля задрижав і перехнябився. Весла ламались, як тонкі галузки. Величезна хвиля накрила палубу, потягнула Ярві за одяг, і тоді він зрозумів, що помре, що як і дядька Утіля, його поглине безжалісне море…
Світанок був тьмяний і немилосердний.
«Південний вітер», схилившись набік, лежав на березі, безпорадний, наче величезний кит, викинутий на холодну гальку. Ярві, змоклий до рубця, весь у синцях, але живий, сидів згорблений на різко похиленій лавці й ловив дрижаки.
Уночі буря з гарчанням відповзла на схід, але коли настав каламутний сизий ранок, холодний вітер і далі дув, а дощ і далі невпинно падав на горопашних невільників. Більшість бурчали на садна й подряпини, дехто жалібно стогнав від набагато гірших ран. Одна лавка зірвалася з кріплень і щезла в морі, забравши до Останніх Дверей трьох бідолах, прикутих до неї.
— Нам пощастило, — сказала Сумаель.
Шадікширрам поплескала її по спині так, що трохи не збила з ніг.
— Я ж казала, що мені неабияк щастить на погоду!
З усіх тільки капітанка була в чудовому гуморі після свого нерівного герцю зі штормом.
Ярві дивився, як вони обидві обходять корабель. Сумаель, устромивши кінчик язика в щілину на губі, оглядала тріщини й досвідченою рукою проводила по розщеплених дошках.
— Принаймні кіль і щогли непошкоджені. Ми втратили поламаними дванадцять весел і три лавки.
— Не кажучи вже про трьох веслярів, — пробурчав украй засмучений такими збитками Тріґґ. — Двоє померли в ланцюгах, а ще шестеро не можуть гребти і хтозна, чи взагалі зможуть.