— Найбільший наш клопіт — це пробоїна в корпусі, — сказав Анкран. — У трюмі видно як удень. Її треба залатати й засмолити, інакше нема чого й думати, щоб вийти знову в море.
— Де ж би то нам знайти трохи деревини? — іронічно запитала Шадікширрам, обводячи довгою рукою густий праліс, що обступав берег зусібіч.
— Це ліс шендів, — Тріґґ поглянув на тінисті дерева з куди меншим запалом. — Якщо вони знайдуть нас тут, то злуплять з усіх шкіру.
— Тоді, Тріґґу, берися швидше до роботи. Ти й зі шкірою не надто приємний на вигляд. Якщо моя удача нас не зрадить, ми встигнемо полагодити корабель і відплисти, перш ніж шенди нагострять свої ножі. Гей, ти! — Шадікширрам підійшла до Нікого, що сидів навколішки на гальці, і перекинула його копняком у ребра. — Чого не драїш палуби, сволото?
Підтягуючись за свій важкий ланцюг, Ніхто заліз на похилу палубу, і, наче чоловік, що в погорілому будинку вимітає попіл з хатнього вогнища, тяжко взявся до шкребка.
Анкран і Сумаель невпевнено перезирнулися, а тоді й собі стали до праці. Шадікширрам тим часом подалася по своє спорядження. Себто по вино, яке відразу ж почала безупинно цмулити, спершись на поблизьку скелю.
Тріґґ відімкнув кілька замків — величезна рідкість, — і невільників, які тижнями не покидали своїх лавок, припнули на довші ланцюги, а Анкран видав їм інструменти. Джауд і Рульф кололи колоди клином і киянкою, а коли дошки були готові, Ярві перетягував їх до проламу в боці корабля, де Сумаель, зосереджено випнувши щелепу, акуратно обтесувала їх сокиркою.
— Чого всміхаєшся? — запитала вона його.
Ярві пообдирав собі руки тими дошками, потилиця боліла від удару об весло, а в усьому тілі, з голови до ніг, було повно скалок, але усмішка його лише розтяглася ще ширше. На довгому ланцюзі все видається кращим, і Сумаель аж ніяк не була винятком.
— Я не прикутий до лавки, — пояснив він.
— Он як, — здійняла брови дівчина. — Гляди не звикай.
— Он там! Дивіться! — верескливо зарепетував один з охоронців, наче півник, якому ось-ось відрубають голову. Блідий, як привид, він показував у бік лісу.
На узліссі стояв чоловік. Попри холод, він був голий по пояс, тіло мав розфарбоване білими смугами, а на голові — густу кучму чорного волосся. За плечем у нього висів лук, а на поясі — коротка сокира. Чоловік не робив різких рухів, не вигукував погроз, лише спокійно дивився на корабель і невільників, що поралися довкола. Відтак неквапливо обернувся і щез у темній хащі. Одначе переполох, який він спричинив серед команди «Південного вітру», навряд чи міг би бути більшим, навіть якщо б їх атакувало ціле військо.
— Боги, поможіть нам, — прошепотів Анкран, смикаючи нашийник, немовби той раптом став затісний і душив його.
— Працюйте швидше! — гарикнула Шадікширрам, яка так стурбувалася, що навіть на якусь мить перестала дудлити вино.
Вони подвоїли зусилля, раз по раз озираючись на дерева — чи немає часом нових непроханих гостей. На морі показався корабель, і двоє моряків кинулись у воду, розмахуючи руками й гукаючи на допомогу. Маленька фігурка на палубі помахала їм у відповідь, але корабель не сповільнив ходи.
Рульф обтер піт із чола грубим передпліччям.
— Я б на їхньому місці теж не зупинився.
— Я так само, — погодився Джауд. — Мусимо зарадити собі самі.
Ярві міг лише кивнути.
— Я б навіть не махав.
Саме тоді з чорноти лісу почали безгучно вислизати шенди. Три, потім шість, потім дванадцять — усі озброєні до зубів. Що більше їх з’являлося, то швидше множився жах серед тих, хто працював на березі, і Ярві не був винятком. Хоч він і читав, що шенди цілком миролюбні, але, як видавалося, це плем’я читало зовсім інші книжки.
— Не зупиняйтеся! Працюйте далі! — прогарчав Тріґґ, хапаючи одного з робітників за карк і штовхаючи назад до поваленого дерева, яке той очищав від гілок і кори. — Треба відігнати їх. Приголомшити нападом.
Шадікширрам кинула порожню пляшку на гальковий берег.
— На кожного, якого ти бачиш, у лісі ховається ще десяток. Боюся, приголомшеним будеш саме ти. Але спробуй, якщо хочеш. Я поспостерігаю.
— Що ж нам тоді робити? — промимрив Анкран.
— Щодо мене, то я збираюся зробити все від мене залежне, щоб не лишити шендам ні краплини вина, — капітанка відкоркувала нову пляшку. — Якщо хочеш заощадити їм зусилля, то можеш оббілувати себе сам.
Вона гигикнула й приклалася до пляшки.
Тріґґ кивнув на Нікого, що, як завжди, навколішки чистив палубу.
— Можна дати йому клинок.