— А бодай тобі!
— Право гостинності? — пробурмотів один із воїнів, із сумнівом вказуючи мечем у бік викинутого на берег корабля. — Для цих дикунів?
— Твоя вимова жахлива, — жінка сплеснула руками. — А втім, я — Свідур із шендів. Підведися, Йорве, і будь гостем біля нашого вогнища. Тобі тут нічого не загрожує.
Інший воїн спересердя кинув сокиру на землю й зник у заростях.
Свідур провела його поглядом.
— Ми неабияк сподівалися, що повбиваємо вас і заберемо вантаж. Нам доводиться брати все, що можемо, бо ж навесні ваш Верховний король знову піде на нас війною. Цей чоловік — сама жадібність. Присягаюся, я не маю жодної гадки, що ж такого в нас є, чого він хоче.
Ярві озирнувся на Анкрана, який, суплячись, украй підозріливо дослуховувався до розмови.
— Я з прикрістю спостерігаю, що деякі люди завжди хочуть більше.
— Авжеж, — жінка сумно сперла лікоть на коліно й поклала підборіддя на долоню, дивлячись, як її занепалі духом воїни невдоволено сідають. Один з них жмутком моху вже стирав свої бойові барви. — А це міг бути такий вигідний для нас день.
— Він іще ним може стати, — Ярві зіп’явся на рівні й сплеснув у долоні, як то робила його мати, коли починала торгуватися. — Наша капітанка охоче виміняла б…
Маленькі брудні секрети
Каюта Шадікширрам була тісна, надміру строкато опоряджена й темна — крізь три вузенькі шпарини вікон світла сюди потрапляло небагато. Торби й мішки, що звисали з балок низької стелі, кидали гойдливі тіні. Більшу частину каюти займало ліжко, на якому гамузом валялися простирадла, хутра й брудні, заплямлені подушки. А більшу частину того місця, що лишалося, — здоровенна, оббита залізом скриня. До кутків позакочувалися порожні пляшки. Пахло смолою, морською сіллю, прянощами, згірклим потом і згірклим вином. І все ж, порівнюючи з життям, яке останнім часом провадив Ярві, — якщо це взагалі можна було назвати життям, — такі умови видавалися вершиною розкоші й розніженості.
— Латка довго не протримається, — переконувала Сумаель. — Нам слід повернутися до Скекенгауза.
— Знаєш, у чому вигода Потрощеного моря? У тому, що воно округлої форми, — Шадікширрам пляшкою накреслила в повітрі коло. — Хоч туди, хоч сюди — ми однаково дістанемося Скекенгауза.
Сумаель витріщилася на неї.
— Але на одну дорогу піде кілька днів, а на другу — кілька місяців!
— Ти потурбуєшся, щоб ми допливли безпечно, ти в цьому тямиш. Найлютіший ворог моряка — це море, авжеж. Але ж дерево не тоне, хіба ні? Що ж тоді в цьому такого складного? Ми не мінятимемо курсу, — очі Шадікширрам ковзнули на Ярві, що зайшов до каюти, пригинаючись під низьким надвірком. — А, мій посланець! Наша шкіра досі на нас, отже, я гадаю, все пройшло добре.
— Мені треба поговорити з вами, моя капітанко, — промовив він, опустивши очі додолу, як належить міністрові, коли той розмовляє зі своїм королем. — Наодинці.
Гммм, — вона випнула нижню губу й побринькала по ній пальцем, наче музикант по струні арфи. — Чоловіки, що прагнуть побачитися зі мною віч-на-віч, завжди інтригують мене. Навіть якщо вони такі юні, калікуваті та й загалом не вельми привабливі, як ти. Сумаеле, вертайся до роботи, я хочу, щоб завтра вранці ми знову були на воді.
Сумаель стиснула зуби, аж випнулися жовна під вилицями.
— На воді чи під водою, — буркнула навігаторка й вийшла, зачепивши Ярві плечем.
— Кажи, — Шадікширрам добряче хильнула вина й зі стукотом відставила пляшку.
— Я випрохав у шендів право гостинності, моя капітанко. Їхній священний звичай забороняє відмовити чужинцеві, який просить належним чином.
— Спритно, — похвалила Шадікширрам, збираючи обіруч сріблясто-чорні пасма свого волосся.
— І я домовився з ними про все те, що нам потрібно, на чудових, як мені здається, умовах.
— Дуже спритно, — похвалила вона знову, зав’язуючи волосся у звичний вузол.
Однак саме тепер, як ніколи, Ярві потрібна була вся його спритність.
— Вам ці умови можуть видатися не такими чудовими, моя капітанко.
Вона ледь-ледь звузила очі.
— Чому так?
— Комірник і старший наглядач поділили між собою частину вашого зиску.
Залягла тривала мовчанка, під час якої Шадікширрам ретельно, одну за одною, встромляла шпильки у волосся, щоб закріпити зачіску. Вираз її обличчя не змінився ані на дрібку, а проте Ярві зненацька здалося, ніби він стоїть на краю прірви.
— Невже? — запитала вона.
Він чекав на будь-яку реакцію, тільки не на такий недбалий спокій. Шадікширрам уже все знає, і їй байдуже? Вона відправить його назад на весла? Тріґґ і Анкран дізнаються, що він їх виказав? Ярві облизав губи, знаючи, що ступає на вкрай тонку кригу. Але іншої ради не було, окрім як рухатися далі, сподіваючись урешті якось дістатися твердої землі.