— І не вперше, — хрипким голосом відказав він.
— Он як?
— У Вульсґарді ви дали їм грошей на здорових веслярів, а вони натомість купили найдешевший непотріб, який тільки знайшли, зокрема й мене. Підозрюю, решти вам повернули небагато.
— Мізерно мало, — Шадікширрам підхопила пляшку двома пальцями й надовго приклалася до неї. — Та мені починає здаватися, що тебе я придбала за вигідною ціною.
Ярві відчув дивне бажання випалити все відразу, але змусив себе говорити спокійно й переконливо, як належить міністрові.
— Вони домовлялися по-галінейськи, гадаючи, що їх ніхто не зрозуміє. Але я знаю цю мову також.
— І співаєш нею, либонь. Як на невільника-весляра, у тебе забагато талантів.
Міністрові не личить, щоб йому ставили запитання, на яке він не має відповіді, тож Ярві видав заздалегідь підготовану брехню:
— Моя мати була міністерка.
— А як же міністерська обітниця ніколи не розстібати пояса? — Шадікширрам цмокнула, склавши губи, як до поцілунку. — Ох ці маленькі брудні секрети.
— Життя сповнене ними.
— Маєш рацію, хлопче, маєш рацію.
— Мати навчила мене мов, лічби, зіллярства й багатьох інших речей. Речей, які могли б стати вам у пригоді, моя капітанко.
— Авжеж, такий хлопчик, як ти, завжди стане в пригоді. Щоб битися з кимось, потрібно дві руки, а ось щоби вдарити ножем у спину досить і одної, еге ж? Анкране! — протягло гукнула вона крізь відчинені двері. — Анкране, твоя капітанка хоче поговорити з тобою!
Почулися швидкі комірникові кроки — та все ж серце Ярві калатало ще швидше.
— Я саме перевіряв корабельне майно, капітанко, бракує однієї сокирки… — Він пригнувся у дверному отворі, побачив Ярві, і лице його смикнулося спочатку від здивування, а тоді від підозри. Він спробував усміхнутися. — Принести вам іще вина?..
— Не треба. Більше не треба, — запала неприємна мовчанка, під час якої капітанка променисто всміхалася, з Анкранового обличчя поволі витікала барва, а в скронях у Ярві дедалі сильніше бурхала кров. — Я не дивуюся, що Тріґґ крав у мене: він вільна людина й має дбати за власну вигоду. Але ти? Я не очікувала, що мене обкраде моя ж власність, — Шадікширрам допила вино, злизала з шийки останні краплини й недбало зважила порожню пляшку в руці. — Як ти, мабуть, розумієш, я цим дещо спантеличена.
Комірникові тонкі губи скривилися.
— Він бреше, капітанко!
— Але його брехня збігається з моїми підозрами.
— Це все…
Шадікширрам рухалася так швидко, що Ярві не встиг навіть побачити, що сталося, лише почув глухий стук, коли вона вдарила Анкрана пляшкою. Охнувши, комірник упав на підлогу й лежав, здивовано кліпаючи очима; кров стікала йому по обличчю. Капітанка підійшла, занесла над його головою чобіт і, зосереджено насупивши чоло, спокійно й розмірено стала топтати йому лице.
— Ошукуєш мене? — просичала вона крізь зціплені зуби, роздираючи підбором Анкранові щоку.
— Обкрадаєш мене? — Її чобіт звернув комірникові ніс.
— Вважаєш за дурепу?
Ярві втупив погляд у куток каюти, слухаючи огидний тріск. Повітря насилу проповзало йому крізь стиснуте горло.
— І це… після всього… що я… зробила для тебе!
Шадікширрам присіла навпочіпки перед ним і, звісивши долоні, поклала руки на коліна. Випнувши вперед нижню щелепу, вона здмухнула з обличчя неслухняне пасмо.
— Укотре вже ницість людської природи неприємно вражає мене.
— Моя дружина, — прошепотів Анкран, і погляд Ярві мимохіть перемістився на знівечене обличчя комірника. На губах у того надулася й луснула кривава бульбашка. — Дружина… і син.
— Що з ними? — грубо запитала Шадікширрам, похмуро глянула на краплини крові, що забризкали тильний бік її долоні, і витерла їх об Анкранів одяг.
— Работорговець… у якого ви купили мене… в Торлбю, — Голос його хлюпав. — Йоверфелл. Вони в нього, — Анкран закашляв і виштовхнув язиком із рота уламок зуба. — Він сказав… з ними все буде гаразд… поки я платитиму їхню ціну… щоразу, як ми заходимо в Торлбю. Якщо я не заплачý…
Ярві відчув, як йому підгинаються коліна. Йому здалося, що він зараз упаде. Тепер він збагнув, навіщо Анкранові потрібні були всі ті гроші.
Однак Шадікширрам лише стенула плечима.
— А мені що до того?