Як комірника Ярві значно більше цінували й поважали, ніж коли він був королем. Та й, сказати по щирості, користі від нього тут теж було більше. Веслярі їли вдосталь, мали теплий одяг, і коли Ярві проходив повз них, вітали його схвальним буркотом. Він міг вільно ходити по кораблю, коли вони були в морі, але ця крихта свободи, як відсотки для лихваря, лише розпалювала бажання більшого.
Часом Ярві непомітно впускав хлібні шкоринки біля Нікого, і той швидко ховав їх під лахміття. Якось їхні погляди зустрілися, і Ярві замислився, чи вдячний йому чистильник, бо ж здавалося, що в цих дивних блискучих запалих очах не лишилося нічого людського.
Однак мати Ґундрінг завжди казала: «Людина, яка чинить добро, чинить його заради себе». Ярві далі кидав кусники хліба, коли тільки міг.
Шадікширрам була задоволена з того, що капшук її поважчав, а ще більше з того, що вино покращало — почасти завдяки тому, що Ярві мав змогу купувати його такими приголомшливими партіями.
— Це вино вищого ґатунку, ніж мені приносив Анкран, — якось пробурмотіла вона, придивляючись крізь скло пляшки до кольору напою.
— Гідне такої преславної особи, як ви, — Ярві низько вклонився, ховаючи за машкарою усмішки думки про те, як, сівши знову на Чорний престол, він потурбується, щоб її голову настромили над Ревучою брамою, а її проклятий корабель перетворився на попіл.
Іноді, коли вечоріло, капітанка простягала йому одну ногу, потім другу, щоб Ярві стягнув із неї чоботи, а тим часом правила оповідок про свою колишню славу. Імена й подробиці в них щоразу мінялися, як текуча вода. Потому вона казала, що він добрий і корисний хлопчик, і якщо Ярві щастило, віддавала йому недоїдки зі свого стола й зізнавалася, що її «м’яке серце колись її згубить».
Коли вдавалося стриматися й не запхати все відразу до рота, Ярві потай відносив дещо Джаудові, а той передавав Рульфові. Анкран тим часом сидів між ними й похмуро тупився в нікуди. На нещодавно поголеній маківці видніли порізи, а вкрите струп’ям обличчя мало геть інакший вигляд, ніж до зустрічі з чоботом Шадікширрам.
— Святі боги, — бурчав Рульф, — заберіть цього дворукого телепня й поверніть нам Йорва!
Веслярі довкола реготали, але Анкран сидів, наче витесаний із дерева, і Ярві замислився, чи не планує той власну помсту. Глянувши вгору, він побачив Сумаель, що насуплено позирала донизу зі свого місця на реї. Вона постійно дивилася на нього так, немов оцінювала прокладений курс, у якому її щось турбувало. Хоча обоє на ніч були припнуті до одного кільця біля капітанчиної каюти, Сумаель не розмовляла з ним, тільки час від часу щось бурчала собі під ніс.
— Ану гребіть! — гарикнув Тріґґ, проходячи повз і штовхаючи Ярві на весло, яке той колись тягнув.
Схоже, що, крім друзів, він надбав собі й ворогів.
Але вороги, як казала його мати, — це ціна успіху.
* * *
— Йорве, чоботи!
Ярві стрепенувся, наче від ляпасу. Думки, як то часто траплялося, віднесли його далеко-далеко. На пагорб, навпроти якого догоряв батьків поховальний корабель і де Ярві перед богами клявся помститися. На верхівку амвендської вежі, де сморід горілого бив у ніс, а дядькове спокійне обличчя всміхалося до нього.
«З тебе вийшов би чудовий блазень».
— Йорве!
Він виборсався з-під свого укривала й, тягнучи за собою ланцюг, переступив через Сумаель, що зібгалася під власною ковдрою. Темне обличчя дівчини безгучно посіпувалося вві сні. Що далі на північ вони просувалися, то більше дошкуляв холод. Пронизливий вітер приносив уночі сніжинки, крутив ними й припорошував білим шкури, під якими щулилися невільники. Охоронці більше не обходили корабель, лише двоє з них не спали, згорбившись над жарівнею біля носового люка до трюму; на виснажених обличчях мерехтіли помаранчеві відсвіти.
— Ці чоботи варті більше, ніж ти, хай тобі абищо!
Шадікширрам сиділа на ліжку, очі її волого блищали. Нахилившись уперед, вона силкувалася схопитися за чобіт, але була така п’яна, що раз по раз хибила. Побачивши Ярві, вона відкинулася на ліжко.
— Дай-но мені руку допомоги…
— Якщо тільки вам не потрібно дві.
Вона забулькотіла сміхом.
— А ти, калічко, дотепний маленький пройдисвіт, еге ж? Клянуся, мені тебе послали боги. Послали… щоб ти стягав із мене чоботи.
Її гиготіння дедалі більше скидалося на хропіт, і коли Ярві впорався з другим чоботом і поклав її ногу на ліжко, Шадікширрам уже міцно спала, закинувши голову. Волосся лежало на обличчі та здіймалося довкола рота з кожним хрипливим віддихом.