Ярві почув, як дядько підступив до нього. Одем заговорив м’яким голосом, наче до полохливого лошати.
— Ви ж знаєте, ваша мати любить вас.
— І звідки я мав би це знати?
— Вона повинна бути сильною. Заради вас. Заради країни. Заради вашого батька.
Ярві перевів погляд із батькового тіла на дядька. Такі схожі й водночас такі різні.
— Дякувати богам, ти тут, — промовив він, витискаючи з себе слова, які дерли в горлі. Принаймні хоч комусь із родини не байдуже до нього.
— Мені шкода, Ярві. Справді, — Одем поклав руку небожеві на плече, в очах його зблиснули сльози. — Але Лайтлін має рацію. Ми повинні діяти на благо Ґеттландії. Ми мусимо знехтувати нашими почуттями.
Ярві важко зітхнув.
— Я знаю.
Його почуттями нехтували, відколи він себе пам’ятав.
Спосіб перемогти
— Кеймдалю, битимешся з королем.
Ярві насилу стримав дурнувате хихотіння, коли почув, як його назвав майстер-військовик. Вісім десятків юних воїнів, що стояли навпроти, либонь, так само ледь стримувалися. І вже напевне їм доведеться тамувати регіт, коли вони побачать, як б’ється їхній новий король. Ярві на той час уже, певна річ, буде не до смішків.
Звісно, тепер вони його підданці. Його слуги. Його люди, що присягли померти заради його примхи. І попри це, тепер їхня зневажлива ворожість була ще відчутніша, ніж тоді, коли він стояв перед ними хлопчиком.
Він і досі почував себе хлопчиком. Більше, ніж будь-коли.
— Це велика честь для мене.
Кеймдаль виступив із гурту на бойовище. Не схоже було, що він має за честь цей поєдинок. Юнак рухався в кольчузі так само вільно, як дівчина в легенькій сукенці. Він узяв щит і дерев’яний меч, а тоді кілька разів із загрозливим свистом розсік повітря. Кеймдаль був старший від Ярві заледве на рік, але видавалося, що на всі п’ять: на пів голови вищий, плечистіший, а на масивному підборідді вже пробивалася рудувата щетина.
— Ви готові, мій королю? — прошепотів Одем на вухо Ярві.
— Звісно, що ні, — просичав той у відповідь, але подітися було нікуди. Король Ґеттландії повинен бути щирим сином Матері Війни, хай навіть зовсім на це не годиться. Ярві має довести старшим воїнам, які зібралися довкола, що їхній король — не одноруке посміховисько. Він має придумати, як перемогти. «Спосіб завжди є», — частенько казала йому мати.
Але попри свої безперечні таланти, як-от меткий розум, співпереживання та гарний голос, зараз Ярві не бачив жодного способу.
Сьогодні бойовище розмістили на узбережжі. На піску накреслили квадрат зі сторонами завдовжки вісім кроків, а по кутах устромили списи. Тренувальні бої влаштовували щодня в іншому місці — на скелях, у лісі, на болоті, серед вузеньких вуличок Торлбю, навіть у річці, — адже ґеттландський воїн повинен усюди давати собі раду. Або ж не давати, як то було у випадку з Ярві.
Але здебільшого битви у землях Потрощеного моря відбувалися на його порізаних берегах, тому на березі тренувалися найчастіше, і Ярві свого часу наковтався стільки піску, що вистачило б на обмілину, достатньо широку, щоб на неї сів великий корабель. Коли Мати Сонце зайде за пагорби, бувалі воїни битимуться тут по коліна в солоній воді, але тепер відплив забрав море далеко за помережану дзеркалами калюж прибережну смугу, тож змокнути можна було хіба від солоного водяного пилу, що його вітер немилосердно жбурляв в обличчя, і від поту, який струмком лився з Ярві, незвиклого до тягаря кольчуги.
О боги! Як же він ненавидів кольчугу! Як він ненавидів Гуннана, майстра-військовика, що протягом багатьох років був його головним мучителем! Яку відразу почував до мечів, щитів, бойовищ і воїнів, які приходили сюди частіше, ніж до себе додому! А понад усе ненавидів він ту нікчемну подобу руки, через яку ніколи не міг стати одним із них.
— Намагайтеся міцно триматися на ногах, мій королю, — тихо порадив Одем.
— Не ноги будуть моєю проблемою, — відбуркнув Ярві. — Їх принаймні у мене дві.
Три роки він не торкався меча, а весь свій час проводив у покоях матері Ґундрінг, вивчаючи трави та імена Малих Богів, опановуючи мови далеких країв і приділяючи особливу увагу мистецтву краснопису. Поки він учився, як гоїти рани, ці хлопці — ба ні, усвідомив Ярві з кислим присмаком у роті, — ці чоловіки докладали всіх зусиль, щоб навчитися, як їх завдавати.
Дядько Одем підбадьорливо поплескав небожа по плечу, та так, що мало не збив його з ніг.
— Не опускайте щита. Вичікуйте на сприятливу нагоду.