Ярві машинально пручався, але притиснутий до палуби всією вагою наглядача, він не мав змоги дихати й нічого не бачив, крім вищиреного Тріґґового рота, який ставав дедалі невиразнішим, неначе був наприкінці тунелю, у який Ярві неухильно затягувало.
За останні кілька тижні він ошукував Смерть з пів десятка разів. Але хай який ти дужий чи кмітливий, хай як тобі щастить на погоду чи в бою, ніхто не може дурити її вічно. Урешті всі проходять крізь її двері: і герої, і Верховні королі, і праматері Міністерства. Смерть не робить винятків для одноруких хлопчаків із довгим язиком і важкою вдачею.
Він уже не відбере в Одема Чорний престол, не помститься за батька, не виконає своєї клятви…
А тоді, крізь стугін крові у скронях, якій не було куди подітися, Ярві почув голос.
Ламаний, шурхітливий голос, шорсткий, як пемзовий шкребок. Нічого дивного, якби це був голос самої Смерті. Дивними були тільки слова.
— Хіба ти не чув, що наказувала Шадікширрам?
Напруживши сили, Ярві повів засльозеними очима в той бік.
Посеред палуби стояв Ніхто. Його масне, злипле волосся було відкинуте назад, і Ярві вперше побачив його обличчя, криве й перекошене, пошрамоване й поламане, пожолоблене й запале. На ньому вологим блиском горіли великі очі.
Важкий ланцюг був намотаний на руку, з кінця його звисав уламок дошки з цвяхами. У другій руці чистильник тримав меча, якого Рульф вибив у охоронця.
Ніхто всміхався. Ламаним усміхом, що показував зламані зуби і свідчив про надламаний розум.
— Вона наказувала тобі ніколи не підпускати мене до клинка.
— Поклади меча! — гарикнув Тріґґ, однак голос йому надщербився, і Ярві почув нотки, яких ніколи в ньому не чув.
Страх.
Немовби перед наглядачем справді стояла Смерть.
— О ні, Тріґґу, не покладу, — усмішка Нікого стала ширшою і безумнішою, в очах йому забриніли сльози й лишили блискучі доріжки на виямкуватих щоках. — Гадаю, це він тебе покладе.
Один з охоронців кинувся на нього.
Коли він драїв палубу, Ніхто здавався старим, до болю повільним. Крихкою руїною. Подобою людини, самі кістки та шкіра. Із мечем у руці він перетікав з місця на місце, наче вода, танцював, як язик полум’я. Меч немовби мав власний розум, швидкий і нещадний, як блискавка, а Ніхто лише рухався за ним.
Меч метнувся вперед, його вістря на мить зблиснуло між лопатками нападника і зникло. Той поточився, захрипів, притиснувши руку до грудей. Другий охоронець махнув сокирою, але Ніхто ухилився плавним рухом — лише тріски посипалися від краю лавки. Сокира здійнялася знову, але клацнув метал, і рука, що її тримала, відлетіла геть у темряву. Охоронець осунувся на коліна, вирячивши очі, і повалився на палубу, коли Ніхто босою ногою пхнув його.
Третій із високо піднятим мечем наскочив іззаду. Навіть не обернувшись, Ніхто зробив випад, прохромив йому горло й висмикнув меча, лишивши охоронця захлинатися кров’ю. Потім рукою, обмотаною ланцюгом, вибив кийка в чергового нападника й навершником меча зацідив йому в зуби, і вони посипалися з рота. Після цього безгучно припав до палуби й, наче косою, підтяв ноги ще одному охоронцеві, той крутнувся і впав долілиць.
Це все відбулося так швидко, що Ярві за цей час заледве встигнув би вдихнути-видихнути. Якби міг дихати.
Перший охоронець досі стояв, притискаючи руку до пробитих грудей. Він намагався щось сказати, але з губ злітала лише червона піна. Ніхто, безшумно ступаючи босими підошвами, легенько плечем відіпхнув його з дороги. Глянувши на заляпані кров’ю дошки, він невдоволено поцокав язиком.
— Палуба геть брудна, — Ніхто підвів змарніле обличчя, чорне від бруду й забризкане червоними краплями. — Накажеш мені її відшкребти, Тріґґу?
Наглядач позадкував. Ярві марно силкувався звільнитися від його руки.
— Підійдеш ближче, і я вб’ю його!
— Убивай, — Ніхто стенув плечима. — Смерть чекає на кожного, — охоронець із підрубаними ногами скімлив, намагаючись виповзти вище похиленою палубою. Ніхто, проходячи повз, заколов його в спину. — Сьогодні вона чекає на тебе, Тріґґу. Вона вже дістала ключ і відчиняє перед тобою Останні Двері.
— Стривай, ми ж можемо поговорити! — Тріґґ задкував, піднявши перед собою долоню. Палуба нахилялася дедалі більше, з кормового люка вже лилася чорна вода. — Просто поговорімо!
— Від говоріння самі лише клопоти, — Ніхто здійняв меча. — Сталь — відповідь на все, — він розкрутив клинок у руці, і в тому відбилося світло пожежі. Лезо заграло червоним, білим, жовтим — усіма барвами полум’я. — Сталь не лестить і не йде на поступки. Сталь не бреше.