— На схід іти — небезпечніше, — відказала Сумаель.
— Але ж на захід — сама лише пустка на багато тижнів!
— Там ліс. А ліс — це паливо для вогнища. Ліс — це ймовірна здобич. На сході — торговий пост, але що далі? Лише мочарі й дикі нетрі на сотні миль. На заході Ванстерландія. На заході цивілізація. На заході… можливо… кораблі, які йдуть далі на захід. Які заберуть нас додому.
— Додому, — Джауд утупився у вогонь, неначе побачив там своє село й ту криницю з найсолодшою водою у світі.
— Ми вирушимо вглиб, — сказала Сумаель, — якомога далі від узбережжя, щоб нас не помітили з кораблів. А тоді повернемо на захід.
Рульф сплеснув руками.
— Та як же ви знайдете дорогу в снігах? Ви заблукаєте й будете ходити колами!
Сумаель дістала з-під куртки шкіряний чохол, розгорнула його й показала свій далекогляд та інше навігаційне знаряддя.
— Дорогу я знайду, старий, про це не турбуйся. Не можу сказати, що я горю бажанням вирушити чи тим, чи тим маршрутом. Надто в такому товаристві. Але на заході нам, можливо, пощастить більше.
— Можливо?
Сумаель стенула плечима.
— Іноді «можливо» — це найкраще, на що ти можеш сподіватися.
— Троє за захід, — усміхнувся Анкран, уперше, відтоді як на очах Ярві Шадікширрам вибила йому два передні зуби. — Як щодо тебе, здорованю?
— Гмм, — Джауд замислено підпер кулаком підборіддя та обвів очима коло своїх супутників. — Ха, — він уважно придивився до кожного з них і врешті зупинив погляд на Сумаелиних приладах. — Хе, — він здвигнув масивними плечима й набрав повітря в груди. — У бою я волів би мати товаришем тебе, Рульфе, радше, ніж будь-кого іншого. Але коли йдеться про те, щоб дістатися з одного місця в інше… я довіряю Сумаелі. Я піду на захід. Якщо вона мене візьме.
— Триматимеш наді мною щит, коли сніжитиме, — відказала дівчина.
— Та ви всі з бісового глузду зсунулися! — Рульф плеснув важкою долонею Ярві по плечі. — Схоже, лишилися тільки ми з тобою, Йорве.
— Твоя пропозиція мені неабияк лестить… — Ярві вислизнув з-під Рульфової руки, скинув овечу шкуру й одягнув свою сорочку, що, хоч і не цілком, але вже майже висохла. — Але насамперед нам треба триматися разом. Триматися разом або померти поодинці, — а ще в Ґеттландії на нього чекали престол, клятва й помста, і що довше вони чекали, то менше в нього було шансів виконати те, що задумав. — Ми всі підемо на захід, — Ярві вищирився до Рульфа й плеснув його по плечу здоровою рукою. — Я молився про молодшого помічника, але буду радий прийняти те, що дають.
— Святі боги! — Рульф обхопив голову руками. — Ми всі про це пожалкуємо.
— Тоді цей жаль долучиться до решти моїх жалів, — Ніхто втупився в темряву, немовби за колом світла від вогнища вгледів полчище примар. — Їх у мене вдосталь.
Свобода
Сумаель вела їх у шаленому темпі, прокладаючи курс, яким усі вони, як і тоді, коли веслували на судні, йшли без зайвих запитань. Їхня путь пролягала нерівною місцевістю, краєм чорних скель і білого снігу, де вітер мордував хирляві деревця, що скорботно схиляли голови в бік моря.
— Далеко ще до Ванстерландії? — часом гукав Рульф.
Сумаель звірялася з приладами, подумки підраховувала, ворушачи губами, вдивлялася в розпливчасту пляму Матері Сонця на сталево- сірому небі, а тоді мовчки рушала далі.
У цитаделі Торлбю мало хто назвав би цю річ цінною, але найбільшим скарбом утікачів став згорток пліснявої вовни, який приніс Ніхто. Ретельно, наче пірати, що ділять награбовану здобич, вони роздерли половину на клапті, якими пообмотувалися під одягом, обвинули замерзлі вуха, руки й ноги. Другу половину ніс Джауд, і ночами вони всі щулилися під нею. Звісно, всередині було не набагато тепліше, ніж зовні — у непроглядній темряві, — але вони були вдячні й за цю дрібку тепла.
Ця дрібка становила різницю між життям і смертю.
Прокладали дорогу вони по черзі. Джауд сунув уперед не нарікаючи, Рульф без упину кляв сніг, наче давнього ворога, Анкран пробивався, обхопивши себе руками, Ніхто — високо здійнявши голову й міцно стискаючи меч, немовби гадав, що він і сам зі сталі та що ні спека, ні холод його не візьмуть, навіть коли, попри молитви Ярві, пішов сніг, осідаючи на плечах Тріґґової куртки.
— Збіса пречудово, — пробурмотів Рульф, позираючи на небо.
— Сніг нам на руку, — мовив Анкран. — Він засипле наші сліди, сховає від погоні. Якщо пощастить, наша колишня хазяйка вирішить, що ми замерзли тут на смерть.